Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

— Золото з брані? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж і ти думаєш, що на брань я ходив заради золота і що заради нього стояв попліч із князем Святославом?

— А чого б то ти і йшов на рать?

— Якби-то ти знав, заради чого я ходив! — з біллю сказав Микула. — Але коли так запитуєш, і сам уже не знаю, чому пішов.

— Покиньмо про це, — суворо сказав Бразд.

— Брате!

— Я тобі не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало… Роблю милість, як велить князь Ярополк, — за той час, що був на раті, уроку не візьму, а повесні мусиш повертати купу, не зумієш одразу — платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку — холопом станеш на княжому дворі.

Микула мовчав.

— І не гнівайся на мене, брате, — промовив Бразд. — Руська земля не така нині, як допреже. Князь князеві вже не брат, хоч і одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вміє — приробить, хто незугарний — усе втратить… Так каже князь, так велить і Бог.

Микула пильно подивився на брата.

— То ти християнин?

— Християнин, — гордовито відповів Бразд. — А хіба моя віра гірша від твоєї? Побачимо, брате, як допоможуть тобі твої боги?!

6

Пішов Микула і до брата Сварга. Ішов з важким серцем — після зустрічі з Браздом він усе згадував ніч після похорону батька, коли лишились вони — три сини Анта — в батьківській хижі і коли обидва брати — і Бразд, і Сварг — брали його за груди, вимагали ділити спадщину. Ні, що Бразд, що Сварг — не друзі йому, вік би не йшов до них, але хіба обминеш у Любечі терем посадника чи корченицю?

Проте брат Сварг зустрів Микулу зовсім не так, як Бразд. Уже здалеку, прямуючи через вигін до корчениці під лісом, побачив Микула брата. У нього все було, як і колись: чорна від кіптяви корчениця стояла біля самого лісу, над нею вився синій димок, десь усередині гупали два молоти, брат Сварг щось шукав серед різної кузні надворі. Він здалеку побачив людину, що повільно йшла до корчениці, приклав руку до чола, придивився.

— Невже Микула? — промовив Сварг, коли той наблизився.

— Він і є! — одказав Микула.

— Чолом тобі, брате, чолом, — радісно промовив Сварг і швидко ступив назустріч брату, обняв його, навіть почоломкався.

Микула одповів на його чолобитню і сам обняв, поцілував брата, проте, правду кажучи, був дуже здивований, цілував Сварга холодними устами.

— Ходімо ж до дому, брате Микуло! — говорив Сварг. — Дай подивлюся, який ти став. Диви, єй-єй, ти став набагато кращим, якось вирівнявся, ніби помолодів! Ні, брате Микуло, ти справді тепер — як дружинник княжий.

Корчениця брата Сварга тільки здалеку здавалась такою, як була. Насправді ж до неї ззаду добудовано було тепер кілька клітей, поряд з корченицею з одного боку Микула помітив землянки, біля яких повзали голі діти, ще кілька землянок було з другого боку, а в самому лісі, сховавшись від людського ока, височів обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси. Це було нібито гніздо в лісі, не один Сварг жив тут, а багато людей.

Вони й виходили — два кузнеці виринули з чорної пітьми корчениці — старі, чорні від диму, з висхлими блідими обличчями, з дверей виглядало кілька хлопців — також худющих, блідих, із землянок вилізали й дивились жінки.

— Бачу, пізнаєш, — говорив Сварг. — Працюємо, Микуло, що поробиш, колись кували мечі, а тепер рала, колись був сам, а нині людей на поміч кличу. Скільки тієї кузні треба переробити, а літа не ті, сам, скільки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми стоїмо, ходімо до терема, там і поговоримо.

Проте до терема нелегко було доступитись, бо тільки Сварг відчинив ворота і зайшов на двір, до них кинулись величезні пси.

— А згиньте, прокляті, згиньте! — заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псів, але один із них все ж устиг приловчитись, підскочив до Микули, люто клацнув зубами й одірвав шматок ногавиці.

— Ну й пси! — говорив Сварг у сінях, куди ледь пробивалось через заґратоване віконце проміння. — Аки звірі, єй-єй, аки звірі. Та чого ж ти стоїш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло.

Вікна в теремі Сварга також були заґратовані, там був не очаг, а піч, великий стіл, а на ньому корчага з вином, хліб, усяке зілля.

— То як же ти, брате? — запитав Сварг, коли вони сіли до столу.

— Я? — щиро здивувався Микула. — Що мені? Яким вийшов з села, таким і повернувся.

Сварг поставився до слів Микули не так, як Бразд, вони його не здивували.

— Так я і знав! — промовив він. — Не там була брань, де ти ходив…

Микула здивовано подивився на брата.

— Є й нині, — посміхнувся Сварг, — і хозари, і булгари, і печеніги, і ромеї, і сваримось ми з ними всіма, але найтяжча брань тут, у землі нашій, людина йде на людину.

— Хто ж іде і супроти кого? — тихо запитав Микула.

— Оці, — відповів одразу ж Сварг, — Кожема в Острі, Бразд у нашому Любечі і ще багато таких, як вони, взяли в князів і один у одного всякі пожалування: землі й ліси, озера й гони на ріках — усе в їхніх руках.

Микула щиро здивувався, що нині Сварг став ворогом Бразда, і той одразу це помітив.

— Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, — сказав він. — Ти думаєш, чого це Сварг нарікає на Бразда, адже є в нього терем, корчениця, на його дворі працюють смерди? Але, — із жалем крикнув Сварг, — у мене немає того, що має Бразд: земель і лісів, а без них людина ніщо!.. Корчениця, — замислився він, — о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все — золото, срібло. Проте я забув, що до корчениці треба мати ще й руду, ліс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Дніпра, де брав руду, ліси, де стояло древо, — це було моє, твоє, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена… Чиї береги? — князя, Кожеми, Бразда… Кинувся я в ліс — знамена. Чий ліс? — князя, Кожеми,