Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
— А за кого ж пити? — посміхнулась Феофано і, сівши до столу, взяла келих з вином.
— Він помирає, — сказав проедр, — скоро, либонь, кінець.
— Яка в нього хвороба?
— Ти знаєш, Феофано.
— Мій порошок з Єгипту?
— Так, він.
— Ця отрута діє дуже швидко.
— Я тримав порошок кілька років, і він, напевне, втратив силу. Крім того, Маленький[18] виявився дуже міцним. Він подихає вже півроку, й тільки тепер йому скоро кінець.
— Для чого ж ти кликав мене?
— О Феофано, нам треба зробити дуже багато. В імперії неспокійно, на півночі збирають сили болгари, в Малій Азії спалахують повстання за повстанням.
— Тепер я добре знаю Малу Азію, — посміхнулась Феофано. — Це — справжній вулкан, який кожної години може вибухнути: Сирія, Месопотамія, Каппадокія, а за ними — араби…
— Бачиш, тобі достеменно все відоме! І в Константинополі неспокійно.
— Я розумію й знаю все це, — холодно сказала Феофано. — Але що мені до цього?
— Це моя й твоя справа, Феофано. Іоанна скоро не стане…
— І що? Ви пожинаєте те, що посіяли. Іоанн має нині порфірородну жону Феодору, і після його смерті вона по праву сяде на Соломоновім троні, її патріарх благословить.
Проедр посміхнувся.
— Не тільки Феодора, є й інші, що хотіли б посісти Соломонів трон. Нашу константинопольську знать, — це тобі, напевне, зрозуміло, — не влаштовують ні Феодора, ні — ти не ображайся, Феофано, — ні твої сини, вони мріють про імператора-полководця, який повів би легіони проти болгар і Малої Азії.
— І кого вони приготували?
— Мені здається — Варда Скліра. Ти добре його знаєш — він був полководцем Никифора Фоки, Іоанна Цимісхія, і тепер, либонь, сам хотів би посісти їх престол.
— Варда Скліра я знаю, — промовила Феофано. — Що ж, він блискучий полководець і, певне, буде непоганим імператором.
— І це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумієш, що ні Феодора, ні Вард Склір не допустять у Золоту палату ні синів твоїх, ні тебе?!
— Вони не допустять тебе, — засміялась Феофано. — Говори правду, проедре!
— Так, вони не допустять, виженуть із Великого палацу тебе, синів твоїх і мене також, — згодився проедр.
— Тепер ти мені подобаєшся, Василю, — поглузувала з проедра Феофано.
— А мусить бути так, — встав і ступив близько до Феофано проедр, — коли Іоанн Цимісхій помре, на престолі сядуть твої сини, поряд з ними як регентша й соправительниця, а справді як повновладна василіса повинна сісти ти. Я ж, — проедр благально подивився на Феофано, — буду тим, ким і був, — вашим, твоїм паракимоменом, проедром.
Феофано так хвилювалась, що їй важко було дихати. О, які величні обрії відкривались перед нею! Вірити своєму щастю, повірити проедру чи ні? Стільки вже разів він обдурював її й людей, що звірялись на нього! Але ні, ні, на цей раз він не може брехати й обдурювати. Василь і Костянтин по праву сядуть на трон, вони й зараз соцарствують з Іоанном.
— Отже, треба прибрати Феодору й Скліра? — суворо сказала Феофано.
— Так, Феофано, обох… Я домігся того, що Іоанн хоче побачитись і говорити з тобою. Коли ж ти будеш у нього, то зумієш все зробити. Що ж, василісо, — підняв він келих, — може, ми тепер вип’ємо за наше щастя й успіх?.. — Він помовчав і кінчив: — Та ще за те, щоб Іоанн швидше зайняв своє місце в гробниці на Халці в храмі Христа Спасителя!
— О ні, — вона підняла келих і зухвало, хижо засміялась. — Я вип’ю за те, щоб Іоанн ще пожив… доки ми не закінчимо своєї справи.
4
Феофано нелегко було потрапити до Великого палацу, ще важче опинитись у спочивальні Іоанна, але в проедра скрізь — і біля Слонових воріт, і на терасі Дафн, і в самому кітоні — стояли свої люди; у чорному одязі й капелюсі з струсевими перами, з мечем біля пояса, як етеріот[19], разом із сторожею другої зміни пройшла до Великого палацу, там її повів переходами начальник етерії Пеон, у кітоні вона скинула одяг етеріота, капелюх, меч.
Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальні у Великому палаці, де жила раніш могутньою василісою за імператорів Романа й Никифора Фоки і де тепер були василевсами Іоанн і Феодора.
Вона навіть затремтіла, побачивши після багатьох літ знайомі стіни спочивальні, намальовані на них постаті імператорів колишніх — з молитовниками в руках, піднявши очі вгору, вони йшли і йшли кудись, як раніше, так і тепер. Побачила вона й пізнала срібні світильники, що стояли під стінами, темні із золотою ниткою занавіски на вікнах і дверях, ложе в кутку, — о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали імператори Роман, Никифор і Феофано з ними.
Зараз на цьому ложі лежав Іоанн Цимісхій — той, що вбив тут, у цій спочивальні, імператора Никифора Фоку, той, що присягався в любові, а пізніше зрікся Феофано.
Вона навіть не пізнала його. Це був не той Іоанн, колись міцний, жилавий, дужий, якого вона обнімала й цілувала, який тут задовольняв її ненаситну пристрасть.
На ложі лежав кістяк Іоанна, на білому простирадлі витягнуті були висхлі, темні, скручені хворобою руки, вражала голова — облисіла, з вогняно-червоною бородою й вусами, між якими видно було зуби, далі загострений ніс, темні очі, що вогниками блищали в глибоких западинах.
— Іоанне! — голосно промовила вона. — Вітаю тебе, василевсе!
— Феофано! — глухо прозвучало в спочивальні.
Щоб не заважати їхній розмові, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов із спочивальні.
— Ти мене, либонь, не пізнала, — промовив Цимісхій. — Відтоді як розбилось… як я розбив дзеркало, я не бачив і не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змінився, я дуже страшний, Феофано?
Вона пішла вперед і зупинилась близько від його ложа.
— О ні, — сказала Феофано. — Ти — хворий і змінився, але не страшний.
— Проклята хвороба! — хвилювався він. — Ніхто її не знає, а вона мучить, виснажує моє тіло й душу. Я вже втратив усі сили.
Він помовчав і, важко віддихуючи, все
