Володимир - Семен Дмитрович Скляренко
Микула розгонисто й голосно засміявся.
— Ти чого смієшся? — запитав у нього Сварг.
— Як же мені не сміятись, — відповів одверто він, — прийшов, походив по Любечу, думав, що тільки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згоді з Браздом…
— Ні!.. — вдарив по столу кулаком і крикнув Сварг. — Братів нині вже немає, багатий багатому нині також ворог.
— Бачу! — з гіркотою сказав Микула. — Троє було нас у батька Анта, і двоє досі йшли проти одного. Нині ж усі троє стали вже ворогами…
— Не говори так! — перебив його Сварг. — Хто ж є твій ворог?
— Купу я до брані взяв у Бразда, думав, що кров’ю сплатив її. А він каже: «Віддай!» Чим же я йому купу цю віддам?
— Ха-ха-ха! — засміявся Сварг. — А ти йому купи не віддавай!
— То тоді я стану обельним холопом у брата.
— А яку ти брав купу в нього? — поцікавився Сварг.
— Коня, рало, три четверики жита.
Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелічував, одразу сказав:
— Дві гривні кун і п’ять рєзан…
— Не розумію, — промовив Микула.
— Зате я розумію, — сердито сказав Сварг.
Він устав, пішов у кліть, довго там чимсь бряжчав, повернувся і поклав на стіл чотири золоті зливки і десяток різаних шматочків срібла.
— Візьми, — сказав Сварг.
— Нащо?
— Дві гривні кун і п’ять рєзан віддай Бразду.
— Почекай, Сварг! Як же це так, що ти даєш мені оці гривні й рєзани?!
— Я тобі нічого не даю, а тільки позичаю. Ти мене не бійся, не бійся, — поклав на плече Микули свою руку Сварг. — Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш…
— Ні, — відповів Микула. — Чи в тебе, чи в Бразда купа — однаково… Отепер я бачу, куди нас завела брань…
7
Микулі приснився батько Ант. Це було так просто і звичайно. Микула часто бачив уві сні батька Анта. Той вів з ним бесіди, щось радив, проти чогось застерігав, і Микулу це не турбувало, отже, душа батька — старійшини роду Анта, думав він, не пішла, як і душі всіх пращурів, з хижі, а живе під вогнищем, в пізню годину ночі прокидається, літає над вогнем і по хижі, розмовляє з Микулою. Він не бачив нічого дивного в таких снах, а радів навіть, що душі пращурів його не забувають.
І цієї ночі Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пішла. На вогнищі червоно тлів жар, з пітьми на стіні виступали почеплені на кілочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помості спала Віста. В хижі було тихо, спокійно. Спати, тільки спати!..
Але неспокійно було на душі в Микули. Він довго сидів, почухався, ліг, пробував заснути — і не міг. Тоді Микула обережно, щоб не збудити Вісту, підвівся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочці та ногавицях пройшов по долівці, одчинив двері, вийшов надвір. Чому так сталось, хто знає, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далі пішов, пішов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, під якими спочивали старійшини роду Ант, Уліб і далекий прапрадід — старійшина-витязь Воїк.
Була тепла ніч, високо вгорі висів на небі місяць, він уже щербився — Перун із тризубцем у руках наступав на духів пітьми, на злі сили, — край місяця ніби присипаний попелом.
На землі було тихо, в зеленкуватому промінні місяця темнів, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горів жодний вогник, з лівого боку широкою підковою чорнів ліс, десь серед дерев блимав вогник у корчениці брата Сварга, звідти ж долітали удари двох молотів — все кує й кує Сварг лемеші, мечі, лемеші, мечі…
По праву руку від Микули линув Дніпро. Микула аж зітхнув: дивно чудовий був у цю пізню годину ночі Дніпро — повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у місячному промінні. Десь серед ночі почувся удар і сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рівному плесі щось зарябіло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крізь товщу вод на місяць величезні рибини. Води дніпрові линуть і линуть між берегів, темні ліси стоять над ними, у туманах далина.
Не тільки Микула дивиться на цей дивний світ, серед ночі він побачив і витязя їхнього роду — старійшину Воїка. Він стояв — закам’янілий воїн у шоломі, броні, з мечем біля пояса — тут, над Дніпром, на могилі, так давно, що не тільки ноги, а й руки вросли, в’їлися в землю, весь обріс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всі шпари в камені, обволік, як платном.
Тільки обличчя воїна було чисте, таке, мабуть, як і в живого і яким витесали його колись майстри-каменярі, — широко розплющені очі, брови, як стріли, великий, широкий на кінці ніс, товсті, випнуті уста, — такий він дивився віки й цієї ночі на Дніпро, затоки, луки, ліси. І Микула навіть зрадів, що дивиться на чудовий світ разом з древнім витязем-старійшиною.
Розділ другий
1
Василевс[10] Східної Римської імперії Іоанн Цимісхій хворів довго й тяжко. Відтоді як він повернувся з далекого походу в Азію, страхітлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тіло, імператор не міг їсти, втратив сон, висох. Дивно було, як він ще й досі живе на світі.
Від імператора майже не відходила жона його василіса Феодора, проедр[11], постільничий Василь, не виходив з Великого палацу дні й ночі. До імператора приводили кращих лікарів Константинополя, їх везли з далекої Сирії, Венеції, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби імператора, а відтак не знали, якими ліками й знадоб’ями його лікувати.
Один тільки лікар — це був славетний Уне-Ра з Єгипту, — здавалося, розгадав таємничу хворобу імператора. Оглянувши висхле, кістляве тіло Іоанна, він довго розпитував, коли імператор почув себе недобре, що в нього болить…
— О, я розумію… — прошепотів лікар Уне-Ра.
Проте, піймавши на собі погляд проедра Василя, що стояв біля ложа імператора, він знітився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу.
Пізніше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав:
— Ти, лікарю, знаєш, що це за хвороба?
— Так, — відповів лікар. — Очі, печінка, серце, колір шкіри підказують мені,
