Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
Із північними оленями картина була складніша. Вони завжди були тривожні, але річ була не просто в страху перед Ноєм, а в чомусь глибшому. Ви ж знаєте, що деякі тварини мають дар передбачення? Навіть ви змогли це помітити, тисячоліттями спостерігаючи інші звички. «Погляньте, — кажете ви, — корови на пасовищі посідали: це на дощ». Звісна річ, це все значно тонше, ніж вам може здатись, і річ зовсім не в тому, щоб ми відігравали роль дешевих флюгерів для людей. Коротше кажучи, північних оленів тривожило щось більше, ніж страх перед Ноєм, химерніше за просто неврастенію, щось… віддаленіше. Вони пітніли у своєму стійлі, нервово іржали, коли на них накочувалися хвилі жару й задухи; били копитами в перегородки з соснового дерева, хоча навколо не було жодної помітної небезпеки — і потім нічого небезпечного не спостерігалось, — але в присутності Ноя поводилися доволі стримано. Тільки от північні олені щось передчували. Неначе хотіли застерегти: ви думаєте, зараз найгірше? Не сподівайтеся. Та навіть олені чітко окреслити свою тривогу не могли. Щось віддалене, серйозне… у далекій перспективі.
Решта з нас, цілком зрозуміло, значно більше турбувалися близькими перспективами. Наприклад, із хворими поводилися безжально. Це не лікарня, раз у раз нагадувало нам начальство; хворобам і симулянтам тут не місце. Таке очікування навряд чи було справедливим чи реалістичним. Але розумна тварина радше втримувалася від того, щоб сказати, що хворіє. Мінімальний вияв корости — і не встигнеш показати язик для огляду, як ти вже за бортом. Ну а далі, як гадаєте, що чекає на вашу половинку? Яка користь від половини пари? Ною аж ніяк не була властива сентиментальність і бажання дати овдовілій істоті спокійно дожити віку.
Поставмо питання по-іншому: як ви гадаєте, чим харчувався Ной із родиною на Ковчезі? Нами, звісно. Я що хочу сказати: якщо ви зараз поглянете на царство тварин, то ви ж не вважатимете, що тільки оці раніше й були на світі? Чимало тварин були приблизно такі, як зараз, потім розрив, а потім знову багато тварин приблизно однакового вигляду? Я знаю, у вас щодо цього є якась своя теорія: щось про вплив середовища, успадковані навички, тощо, тощо — але пояснення тут значно простіше, ніж якісь стрибки в спектрі творіння. Одна п’ята видів Землі зникла з ковчегом Вараді; а інші відсутні ланки поїв Ной зі своїм кагалом. Як є — з’їли. Наприклад, була в нас пара арктичних сивок — дуже красиві птахи. Коли вони з’явилися на борту, оперення в них було строкате, синьо-коричневе. Через кілька місяців у них почалася линька. Це нормальний процес. На зміну літньому пір’ю прийшло біле, зимове. Звичайно, ми не були в північних широтах, то практичної необхідності в цьому не було; ну але ж Природу не спиниш, правильно? Ноя теж ніхто зупинити не міг. Щойно сивки побіліли, він вирішив, що вони хворі, й, уважно дбаючи про здоров’я решти екіпажу та пасажирів, зварив їх і подав із гарніром з водоростей. Він був багато в чому невігласом, а орнітологом і поготів не був. Ми склали ціле клопотання й пояснили деякі моменти щодо линьки й усього такого. Врешті-решт, до нього, здається, дійшло. Але арктичних сивок повернути вже було неможливо.
Звичайно, на тому все не скінчилося. З точки зору Ноя і його родини, ми були просто плавучим рестораном. І чисті, й нечисті опинялися на їхньому столі: спочатку обід, потім побожність — так тут було заведено. І ви просто уявити не можете, без якого біорозмаїття залишив вас Ной. Точніше, ви можете, адже саме це ви й робите — уявляєте. Усі ці міфічні істоти, про яких снили поети минулих століть, — гадаєте, їх гарно придумали, або ж то були домальовані тривожні образи, краєм ока помічені в лісі після занадто гарного обіду на полюванні? На жаль, усе значно простіше: їх зжер Ной із родиною. На початку Плавання, як я казав, у трюмі в нас була пара бегемотів. Я практично й не бачив їх, але чув, що то були потужні звірі. Але Хам, Сим і отой, на букву «Я», схоже, на сімейній раді висунули пропозицію, що якщо є слони й гіпопотами, то без бегемотів можна обійтися; та й — практичний і принциповий аргумент — дві такі здоровенні туші забезпечать родину Ноя харчами надовго.
Звісно, усе не було так просто. За кілька тижнів почалися скарги на те, що скільки, мовляв, можна їсти лише бегемотину, тож — просто для різноманітності — під ніж ішли деякі інші види. Час від часу винувато кивали в бік нераціонального господарства, але точно вам скажу: наприкінці плавання в трюмі ще лишалося чимало солоної бегемотини.
Та сама історія і з саламандрою. Справжня саламандра, скажу я вам, — то не пересічного виду тварина, яка зараз існує під тією самою назвою; наша саламандра жила у вогні. То була єдина істота у своєму роді, без сумніву; але Хам чи то Сим раз у раз кивали на те, що корабель дерев’яний, а ризик завеликий — так що обох саламандр і печей, у яких вони мешкали, довелося позбутися. Також зникли й карбункули — просто через те, що Хамова дружина почула якусь нісенітницю, ніби в них у черепі є коштовний камінь. Вона завжди полюбляла наряджатися, ця Хамиха. Тож вони спіймали карбункула й відрубали йому голову, розітнули череп — і нічого там не знайшли. «Може, камінь є в черепі самиці?» — припустила жінка Хама. Тож голову розрубали й самиці — і так само нічого не знайшли.
Наступне своє припущення висловлю доволі обережно, але відчуваю, що мені потрібно
