Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
Для нас стало серйозним застереженням, коли ми зрозуміли, що діється з нашими свояками — точильниками xestobium rufo-villosum. Ця історія спричинила справжню паніку. То було вже ближче до кінця Плавання, у спокійніші часи, коли ми просто пересиджували день за днем, чекаючи Божої ласки. Посеред ночі, коли Ковчег затих і всюди запала тиша — така густа й рідкісна, що всі тварини завмерли й прислухалися, ще дужче її поглибивши, — на свій подив, ми почули цокотіння xestobium rufo-villosum. Чотири-п’ять далеких клацань, потім пауза — і відгук з іншого боку. Ми — стримані, обережні, не помічені, але насторожені anobium domesticum — вухам власним не повірили. Те, що яйце стає личинкою, личинка — лялечкою, лялечка — дорослою істотою — то неуникний закон нашого світу: на лялькування нема дорікання. Але що наші свояки, які саме стали дорослими, взяли та й обрали цей момент — от саме цей! — щоб демонструвати свою любовну жагу, було майже неймовірно. Ми тут посеред бурхливого моря, щодня під загрозою повного зникнення, а xestobium rufo-villosum, бачте, припекло паруватися! Напевне, то була просто невротична реакція перед страхом винищення чи щось таке. А проте…
Один з Ноєвих синів вийшов подивитися, що там за звуки, коли наші свояки, безнадійно демонструючи свої еротичні наміри, ритмічно вгризалися в стінки своїх нір. На щастя, нащадок «Адмірала» мав дуже приблизне уявлення про царство тварин, довірене його родині, тож сприйняв ритмічне клацання за рипіння корабельних дощок. Невдовзі здійнявся вітер — xestobium rufo-villosum могли цілком безпечно демонструвати свої поривання. Але після цієї пригоди ми всі стали поводитися значно обережніше. Anobium domesticum сімома голосами «за» при жодному «проти» ухвалили рішення не лялькуватися до Висадки.
Варто відзначити, що з Ноя і за погоди, і за негоди моряк був такий собі. Його обрали не за навігаційні вміння, а за побожність. У шторм користі з нього було мало, та й у спокійному морі не більше. Як я можу оцінювати? Знов-таки, переказую, що казали птахи — ті, які тижнями можуть триматися в повітрі, ті, які безпомилково знаходять шлях на інший кінець світу за допомогою навігаційних систем, таких самих докладних, як і винайдені вашим видом. І ці птахи казали, що Ной не знає, куди пливе, — тільки вихваляється й молиться. То діло нехитре, правда? Під час бурі йому треба було рятуватися, тікаючи з епіцентру шторму; за доброї погоди — дбати, щоб ми, дрейфуючи, не надто відхилялися від курсу і врешті не сіли на мілину в якій-небудь безживній Сахарі. Найкраще, що можна сказати про Ноя, — це те, що він пережив бурю (хоча уникати мілин і рифів йому не доводилося, що полегшувало завдання) і що коли вода нарешті відступила, ми не опинилися в самій середині якогось великого океану. Коли б таке сталося, ніхто не знає, як довго нас носило б морем.
Звісно, птахи пропонували Ноєві свою допомогу з навігацією — але він був занадто гордий. Він дав їм трохи дрібних розвіддоручень — вистежувати коловороти й смерчі, а скористатися їхнім справжнім мистецтвом відмовився. Він також відправив кілька видів на певну смерть, пославши їх подивитися, що видно з висоти, у жахливу погоду — тоді як вони не були здатні це зробити. Коли Ной відіслав виючих гусей на розвідку в дев’ятибальний шторм (а ці птахи справді видавали неприємні звуки, особливо тоді, коли лаштуєшся спати), буревісники зголошувалися летіти замість них. Але пропозицію було відхилено — і на тому виючим гусям настав кінець.
Ну хай уже, хай — були в Ноя й свої чесноти. Він був живучий — не лише з огляду на Плавання. Також він розкрив таємницю довголіття, яку ваш вид потім втратив. Але хорошим чоловіком він не був. Чи ви знаєте, як він протягнув під кілем осла? У вас це де-небудь зафіксовано? Це було на Другий рік, коли відбулося деяке послаблення режиму, і окремим групам пасажирів дозволили спілкуватися між собою. Ну от Ной зловив осла, коли той намагався заскочити на кобилу. Ох «Адмірал» тоді й розійшовся, ганьблячи того віслюка і просторікуючи, що подібний союз до добра не доведе, — що підтвердило нашу теорію про ваш страх перед гібридами, — і заявив, що показово покарає розпусника. Ослові зв’язали копита, кинули за борт у бурхливе море й витягли з другого боку судна. Більшість із нас пояснили це елементарними ревнощами. Що дивовижно — так це те, як свою кару сприйняв осел. Ви ж знаєте, який вони витривалий народ. Коли віслюка витягли на палубу, він був у жахливому стані. Вуха в нього обвисли, як два листки слизьких водоростей, а хвіст — як промокла мотузка. Кілька тварин, які й без того не були фанатами Ноя, зібралися навколо осла, і козел (по-моєму, то був він) штовхнув покараного в бік, перевіряючи, чи той живий. Віслюк розплющив око, поглянув на стурбовані писки навколо і промовив: «Ну отепер я знаю, як воно — бути тюленем!» Нічогенько пожартував у таких обставинах! Але, скажу я вам, ми тоді ледь не втратили один вид!
Гадаю, правда, загалом Ной тут не дуже й винен. Я про те, що такий Бог — тиранічний приклад для наслідування. Ной нічого не міг зробити, не замислившись спочатку, що на це подумає Він. Спробуй поживи так… Весь час озиратися, чи можна, — хіба це по-дорослому? А молодістю Ной виправдовуватися вже аж ніяк не міг. Дядько сьому сотню розміняв, як у вашому виді, певне, сказали б. За шістсот із гаком років можна було б набути деякої гнучкості мислення, здатності подивитися на речі з різних боків. Де там! От, скажімо, взяти будівництво Ковчега. Що він робить? Будує з соснового дерева. Соснове дерево? Навіть Сим заперечував, але от ні — так він вирішив, так і зробить. Від факту, що соснового дерева навколо росте мало, він відмахнувся. Без сумніву, він просто виконував вказівки начальства; але хай там як. Усякий, хто
