Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

— Що... що він тобі про нас розповідав?

— Що ви були його найкращим у світі другом, — сказав хлопчина.

Я крутив між пальців бубнового валета, перекидав його то лицем, то зворотом.

— На жаль, я був не таким уже й добрим другом, — промовив. — Але я хочу стати другом тобі. Думаю, для тебе я справді був би добрим другом. Як тобі така ідея? Ти не проти?

Я поклав свою руку на його, дуже обережно, та Сограб свою відсмикнув. Кинув карти і відштовхнув стілець. Знову подався до вікна. Небо було посмуговане червоним і багряним — над Пешаваром сідало сонце. Знизу, з вулиці, долинали по черзі то автомобільні гудки, то ревіння віслюків, то свистки поліцейських. Сограб стояв у ясно-червоному світлі, спершись чолом на скло і запхавши кулаки під пахви.

Того ж вечора я вирішив уперше зіп’ястися на ноги, мені допомагали Айша та медбрат, якого вона покликала. Однак я тільки раз пройшовся палатою, вчепившись однією рукою за опору крапельниці на коліщатках, а другою стиснувши передпліччя медбрата. До ліжка добирався десять хвилин, а доки добрався, шрам на животі пульсував і я весь обливався потом. Згодом лежав у ліжку, відсапувався, серце калатало аж у вухах, а я все думав, як же скучив за своєю дружиною.

Ми з Сограбом грали в панджпар майже весь наступний день, знову мовчки. Потім ще один день. Практично не розмовляли, просто грали. Я — спершись на подушки в ліжку, а він — сидячи на триногому стільці. Від гри нас відволікали тільки мої прогулянки палатою та ще походи в туалет, що був далі по коридору. Уночі мені наснилося, що в дверях палати стоїть Ассеф, а в нього в очниці й досі стримить та мідна кулька. «Ми з тобою однакові — ти і я, — сказав Ассеф. — Може, вас із Гассаном і годували тими самими грудьми, але ти — мій близнюк, мій!»

Рано-вранці я сказав Арманду, що виписуюся.

— Вас іще рано від’єднувати від крапельниць, — запротестував той. Сьогодні він був не в хірургічному халаті, а в застібнутому на всі ґудзики темно-синьому костюмі та жовтій краватці. Волосся його було намащене гелем. — Ви досі на внутрішньовенних антибіотиках і...

— Я мушу поїхати, — сказав я. — Дуже ціную все, що ви для мене зробили, весь ваш колектив. Справді. Проте мушу забиратися звідси.

— Куди ж ви поїдете? — запитав Арманд.

— Я волів би про це не говорити.

— Таж ви ледве на ногах стоїте!

— Я можу дійти до кінця коридору і назад. Зі мною все буде добре.

План був такий: забратися з лікарні, знайти гроші, залишені для мене в депозитній скриньці, оплатити рахунки за лікування. Відтак поїхати в сиротинець і залишити Сограба в Джона та Бетті Колдвеллів. Тоді мчати в Ісламабад і змінити маршрут подорожі. Дати собі кілька днів на одужання. Полетіти додому.

Такий-от був у мене план. Аж поки того ранку до мене заїхав Фарід із хлопчиком.

— Твоїх друзів, оцих Джона та Бетті Колдвеллів... немає в Пешаварі, — повідомив Фарід.

Мені знадобилося аж десять хвилин, щоб улізти в пірган-тюмбан. Коли піднімав руку, заболіло в грудях — там, де був надріз для дренажної трубки. Живіт нив щоразу, коли я нахилявся. Від складання кількох речей у коричневий паперовий пакет у мене збилося дихання. Проте я таки спромігся зібратися, і коли Фарід з новиною ввійшов у палату, я сидів на краю ліжка. Сограб сів на ліжко поруч зі мною.

— Куди ж вони поїхали? — запитав я.

Фарід похитав головою.

— Ти не зрозумів...

— Але Рахім-хан сказав...

— Я ходив у консульство США, — пояснив Фарід, пакуючи мою сумку. — У Пешаварі ніколи не було ні Джона, ні Бетті Колдвеллів. Якщо вірити людям з консульства, їх просто не існувало. Принаймні тут, у Пешаварі.

Сограб сидів біля мене і гортав старий випуск «Нешинал Джеоґрефік».

Ми забрали з банку гроші. Тамтешній менеджер — із пузцем і плямами поту під пахвами — тільки те й робив, що всміхався та повторював, що ніхто в банку не торкався наших грошей. «Абсолютно ніхто», — казав серйозно і підносив вказівний палець так само, як Арманд.

Їхати Пешаваром з такою сумою в паперовому пакеті було трохи лячно. До того ж я підозрював кожного бороданя, який витріщався на мене, в тому, що він — таліб-убивця, посланий Ассефом. Мій страх підсилювався двома факторами: у Пешаварі повно бородатих чоловіків і тут усі витріщаються.

— І що нам з ним робити? — запитав Фарід, поволі ведучи мене від лікарняної бухгалтерії до своєї машини.

Сограб, поклавши підборіддя на долоні, стежив за рухом автомобілів на дорозі крізь опущене вікно з заднього сидіння «ленд-крузера».

— Його не можна залишати в Пешаварі, — захекано відказав я.

— Твоя правда, Аміре-ага, не можна, — погодився Фарід. І, відчувши в моїх словах запитання, додав: — Вибач. Я хотів би...

— Фаріде, все гаразд, — промовив я. І навіть стомлено всміхнувся. — Ти й так годуєш чимало ротів.

Біля нашої машини, спершись передніми лапами на дверцята, стояв і метляв хвостом пес. Сограб його гладив.

— Що ж, поки що він поїде зі мною в Ісламабад, — сказав я.

Я проспав практично всю чотиригодинну мандрівку до Ісламабада. Бачив не один сон, але запам’ятав їх як місиво образів, уривки зорових спогадів, що блимали в голові, ніби картки в «Ролодексі»[102]. Ось баба маринує ягнятину на мій тринадцятий день народження. Ось ми з Сораєю вперше кохаємося: сходить сонце, у наших вухах досі відлунює весільна музика, розмальовані хною пальці дружини переплелися з моїми. Ось батько повіз нас із Гассаном на полуничні поля в Джелалабад — їхній власник дозволив нам з’їсти, скільки заманеться, якщо купимо бодай чотири кілограми ягід, тож урешті в нас із Гассаном розболілися животи. Ось темна, майже чорна кров, що крапає на сніг із Гассанових штанів. «Кров — могутня штука, бачєм». І вже хала Джаміля поплескує Сораю по коліні та каже: «Богові краще знати. Можливо, так і мало бути». Ось ми спимо на даху батькового дому. А ось батько, який каже мені, що єдиний у світі смертний гріх — це крадіжка: «Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду». І ще дзвінок Рахіма-хана та його фраза про «спосіб знову стати хорошим». Спосіб