Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

— Скажімо так, ми обидва дістали те, на що заслужили, — відповів я.

Фарід кивнув і більше не напосідав. Мені раптом подумалося, що ми з ним встигли стати друзями: десь поміж виїздом з Пешавара в Афганістан та моїм потраплянням у лікарню.

— Я теж дещо хотів запитати.

— Що?

Насправді запитувати мені не хотілось. Я боявся відповіді.

— Рахім-хан...

— Його вже немає.

У серці тенькнуло.

— Він...

— Ні, просто... немає.

Фарід подав мені згорнутий клаптик паперу і ключик.

— Ось що дав мені власник будинку, коли я шукав Рахіма-хана. Сказав, що Рахім-хан виселився наступного дня після нашого від’їзду.

— Куди ж він подався?

Фарід знизав плечима.

— Власник будинку не знав. Сказав тільки, що Рахім-хан залишив тобі лист і цей ключ, а тоді поїхав, — Фарід подивився на годинник. — Нам пора. Бія, Сограбе.

— Зможеш залишити його тут ненадовго? — попросив я. — Забереш пізніше? — а тоді звернувся до Сограба: — Хочеш побути трохи тут, зі мною?

Той здвигнув плечима і нічого не відповів.

— Звісно, — сказав Фарід. — Заберу його перед вечірнім намазом.

У моїй палаті було ще троє пацієнтів. Двоє старших чоловіків: один лежав із загіпсованою ногою, другий дихав з присвистом через астму — і ще підліток років п’ятнадцяти-шістнадцяти, якому видалили апендикс. Старий із гіпсом незмигно на нас витріщався, бігаючи поглядом від мене до хлопчика-хазарейця, який сидів поруч на стільці. Родичі моїх сусідів — літні жінки в яскравих шальвар-камізах[99], діти, чоловіки в ярмулках — шумно снували туди-сюди. Вони приносили пакору, наан, самсу[100], бір’яні[101]. Інколи в палату забрідали якісь незрозумілі люди, як-от високий бородань, який з’явився перед приходом Фаріда та Сограба. Він був закутаний у коричневу накидку. Айша запитала в нього щось мовою урду. Той узагалі не звернув на неї уваги, лише роздивлявся кімнату. Мені здалося, що його погляд затримався на мені трохи довше, ніж годиться. Коли медсестра вдруге озвалася до непроханого гостя, він розвернувся і пішов геть.

— Як ти? — запитав я Сограба.

Хлопчик знизав плечима, дивлячись собі на руки.

— Ти голодний? Ота пані пригостила мене тарілкою бір’яні, проте я не можу їсти, — сказав я. Не міг придумати, як ще підтримати розмову. — Хочеш?

Сограб похитав головою.

— Говорити теж не хочеш?

Він знову похитав головою.

Так ми й сиділи мовчки: я — в ліжку, підпертий двома подушками, а Сограб поруч на триногому стільці. Якоїсь миті я заснув, а коли прокинувся, світло вже стало тьмяним, тіні подовжилися, а Сограб і досі сидів біля мене. Сидів і дивився на свої руки.

Того ж вечора, вже коли Фарід забрав Сограба, я розгорнув лист від Рахіма-хана. Відстрочував читання скільки міг. І ось нарешті почав.

Аміре-джан,

іншалла, цей лист застав тебе в безпеці. Молюся, щоб шлях, на який я тебе прирік, не виявився дорогою лиха і щоб Афганістан не був до тебе надто суворим. Молитви мої не покидають тебе, відколи ти став на цей шлях.

Недарма ти стільки років підозрював, що я про все знаю. Я справді знаю. Гассан розповів мені невдовзі після того, як це сталося. Так, ти вчинив погано, Аміре-джан, проте не забувай, що тоді ти був лише дитиною. Збентеженим хлопчиком. Надто жорстоким до самого себе — ти й досі такий, правду кажучи, я побачив це в твоїх очах у Пешаварі. Але сподіваюся, ти запам’ятаєш мої слова і зважатимеш на них: недобрі й безсовісні люди не відають, що таке страждання. А ще сподіваюся, що ця подорож у Афганістан покладе край твоїм мукам.

Аміре-джан, мені соромно перед тобою за брехню, яка тривала роками. Ти мав право гніватися тоді в Пешаварі. Ти мав право знати. Як і Гассан. Розумію, це в жодному разі нікого не виправдовує, однак Кабул, у якому ми тоді жили, був дивним світом, де певні речі цінувалися понад правду.

Аміре-джан, я знаю, яким жорстким був до тебе батько, коли ти ріс. Я бачив, як ти потерпаєш і прагнеш його приязні, і моє серце обливалося кров’ю. Проте твій батько, Аміре-джан, розривався навпіл: між тобою та Гассаном. Він любив вас обох, але Гассана не міг любити так, як йому хотілося — відкрито і по-батьківськи. Тому й поводився так із тобою — Аміром, визнаною суспільством половиною, втіленням успадкованого багатства та безкарності гріха, що його супроводжувала.

Коли батько дивився на тебе, то бачив себе. І свою провину. Ти досі гніваєшся, і, гадаю, ще надто рано сподіватися, що ти збагнеш і приймеш мої слова, проте знай: коли батько був до тебе жорстоким, він передусім карав самого себе. Душа твого батька, як і твоя, Аміре-джан, зазнавала сильних страждань.

Годі описати, яке глибоке й чорне горе охопило мене, коли я дізнався про його смерть. Я любив його, бо він був моїм другом, але також і тому, що він був доброю людиною, ба навіть видатною. І я хочу, щоб ти зрозумів: його доброта, справжня доброта народилася з розкаяння. Іноді мені здається, все, що він робив — годував злидарів на вулицях, будував сиротинець, позичав гроші приятелю в біді — все це було намаганням знайти порятунок у спокуті. І я переконаний, Аміре-джан, що саме така вона, істинна спокута — коли почуття провини веде до благодійності.

Я знаю, що врешті-решт Господь простить усім. Простить твоєму батьку, мені й тобі. Надіюся, ти вчиниш так само. Простиш своєму батьку, якщо зможеш. Простиш мені, якщо забажаєш. А ще, і це найважливіше, простиш самому собі.

Я залишив тобі трохи грошей — власне, значну частину того, що мав. Думаю, після повернення в тебе виникнуть несподівані витрати. Цих коштів повинно на все вистачити. У Пешаварі є банк, Фарід знає, де саме. Гроші в депозитній скриньці. Ключ я тобі передаю.

Мені ж пора. Часу в мене мало, і я волію провести його наодинці з собою. Благаю, не розшукуй мене. Це моє останнє до тебе прохання.

Хай буде доля твоя в руках Господніх.

Твій друг навіки, Рахім

Я витер очі рукавом лікарняного халата. Згорнув лист і поклав під матрац.

Амір, визнана суспільством