Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні
Сограбове обличчя скривилося і напружилося — хлопчик намагався стримати емоції.
— Тато казав, що не можна кривдити навіть поганих людей. Тому що вони нічого не розуміють, і тому що погані люди часом стають добрими.
— Не завжди, Сограбе.
Він запитально подивився на мене.
— Того чоловіка, який тебе скривдив... Я знаю його вже дуже давно, — мовив я. — Думаю, ти зрозумів це з нашої розмови. Він... Якось, коли я був такий, як ти, він хотів мене побити, а твій тато заступився. Твій тато був дуже хоробрий і часто витягував мене з різних халеп, захищав... А потім одного дня той поганий чоловік скривдив замість мене твого тата, а я... я не зміг його врятувати так, як він рятував мене...
— Чого ж кривдити мого тата? — запитав Сограб, хрипко і ледь чутно. — Він нікому не заподіював зла.
— Правду кажеш. Твій тато був доброю людиною. Саме це я і намагаюся тобі, Сограбе-джан, пояснити. У світі є погані люди, і буває, що ці погані люди ніколи так і не змінюються. Тому інколи доводиться проти них повставати. І те, як ти вчинив з ним... так само мав учинити і я багато років тому. Він дістав по заслузі, а якщо чесно, цей поганець заслужив і на гірше.
— Думаєте, я розчарував тата?
— Авжеж ні, — сказав я. — У Кабулі ти врятував мені життя. Я певен, що тато тобою пишається.
Сограб витер обличчя рукавом сорочки. На губах у нього виступила бульбашка слини. Хлопчик затулив лице руками і довго плакав, а потім знову озвався.
— Я сумую за татом, і за мамою теж, — прохрипів він. — І за Сасою сумую, і за Рахімом-ханом-сагібом. Але інколи мені навіть втішно від того, що вони... що їх уже нема.
— Чому? — я торкнувся його руки, та він відсмикнув її.
— Тому що... — почав, важко дихаючи і здригаючись поміж схлипуваннями. — Тому що краще їм мене не бачити... я... я такий брудний, — він голосно втягнув повітря, а потім видихнув його з плачем, довго і хрипко. — Я такий брудний, такий грішний...
— Сограбе, ти не брудний!
— Ті чоловіки...
— Ти не брудний!
— ...вони робили таке... той поганець та ще двоє... таке робили... таке робили зі мною...
— Ти не брудний і аж ніяк не грішний, — я знову доторкнувся до його руки, але він знову її забрав. Тоді я обережно потягнуся до хлопчика і пригорнув до себе. — Я не завдам тобі шкоди, — прошепотів, — обіцяю.
Сограб спершу трохи опирався. Потім розслабився, дозволив притулили себе і поклав голову мені на груди. Його тільце здригалося в моїх обіймах із кожним схлипом.
Кажуть, між людьми, яких годували тими самими грудьми, виникає зв’язок. І отепер, коли Сограбів біль просотувався крізь мою сорочку, я збагнув, що нас із ним теж щось пов’язує. Те, що сталося з Ассефом у кабульській кімнаті, поєднало нас навіки.
Я чекав слушного часу, слушного моменту, щоб запитати те, що вже давно крутилося у мене в голові та не давало спати ночами. І я вирішив, що ось він, цей момент, просто тут і зараз, під яскравими вогнями дому Божого.
— Хочеш поїхати в Америку і жити там зі мною та моєю дружиною?
Сограб нічого не відповів, лише плакав мені в сорочку. І я його більше не чіпав.
Протягом тижня ми ні словом не згадували про моє запитання — так, ніби я нічого й не запитував. А тоді одного дня викликали таксі до оглядового майданчика Даман-е-Ког — «гребеня гори». Він розташований на півдорозі до вершини пагорбів Марґалла, і звідти відкривається чудовий краєвид на Ісламабад, на ряди його чистих вулиць, обсаджених деревами, і білі будинки. Водій сказав, ми й президентський палац зможемо побачити.
— А після дощу, коли повітря прозоре, то видно навіть далі, аж ген за Равалпінді[105], — додав.
Я бачив у дзеркалі заднього огляду, як його погляд бігає від Сограба до мене, туди-сюди, туди-сюди. Своє обличчя я теж бачив. Воно було вже не таке спухле, як раніше, але пожовтіло через синці, що поволі сходили.
Ми сіли на лавку в зоні для пікніків у затінку каучукового дерева. День був теплий, сонце височіло в топазовій блакиті неба. На сусідніх лавочках сім’ї перекушували самсою та пакорами. По радіо звучала пісня мовою гінді — здається, я чув її у старому фільмі, можливо в «Куртизанці»[106]. Діти, серед яких було багато і Сограбового віку, ганялися за футбольними м’ячами, хихотіли, перекрикувалися. І враз мені згадався сиротинець у Карт-е-Се, постав перед очима щур, який прошмигнув поміж моїми ногами в кабінеті Замана. Груди стиснулися від несподіваної люті: як мої земляки можуть отак нищити власну батьківщину?!
— Що таке? — запитав Сограб.
Я вимушено всміхнувся і відповів, що нічого важливого.
Ми застелили стіл для пікніка готельним рушником, який взяли з лазнички, і розклали панджпар. Як добре: я граю в карти з сином зведеного брата, а сонячне тепло ніжить мені шию. Знайома пісня закінчилася, почалася нова, якась невідома.
— Погляньте! — озвався Сограб.
Він показував картами вгору. Я звів очі й побачив, як у широкому безхмарному небі кружляє яструб.
— А я й не знав, що в Ісламабаді є яструби.
— Я теж, — сказав хлопчик, не відводячи погляду від кружляння птаха. — А там, де ви живете, вони є?
— У Сан-Франциско? Напевне, є. Та не можу сказати, що бачив їх аж так багато.
— А-а-а, — тільки й мовив Сограб.
Я сподівався, що він продовжить розпитувати, але хлопчик змінив тему і попросив поїсти. Я дістав йому з паперового пакета канапку з м’ясними кульками. А сам обідав, як завжди, склянкою перетертих бананів і апельсинів — я орендував на тиждень у містера Файяза блендер. Пив через соломинку і відчував у роті солодкий фруктовий смак. Сік скрапував з кутика рота, Сограб подав мені серветку і дивився, як я втираю губи. Я всміхнувся — і він усміхнувся у відповідь.
— Ми з твоїм батьком були братами, — сказав я.
Слова самі вилетіли. Я хотів їх сказати ще тієї ночі, коли ми сиділи біля мечеті, але стримався. Проте Сограб мав право знати, я більше не бажав нічого приховувати.
— Точніше
