Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні
Опритомнюю. Довготелесий смаглявий чоловік знову біля мого ліжка. Тепер згадую — його звати Фарід. А з ним дитина з того автомобіля. Обличчя хлопчика чомусь нагадує мені про теленькання дзвіночків. Хочеться пити.
Непритомнію.
Постійно прокидаюся та непритомнію.
Як виявилося, чоловіка з вусами а-ля Кларк Ґейбл звуть лікар Фарукі. І він не зірка серіалів, а хірург, що спеціалізується на травмах шиї та голови, та я все одно чомусь вважаю його Армандом — героєм еротичної мильної опери, дія якої відбувається десь на тропічних островах.
Хотів запитати: «Де я?». Однак мій рот не розтулявся. Я насупився. Арманд усміхнувся — зуби його були сліпучо-білі.
— Аміре, доведеться почекати, — сказав, — але не довго. Скоби скоро знімуть.
Англійською він розмовляв з густим розкотистим урдським акцентом.
Скоби?
Арманд схрестив руки; на передпліччях у нього росло густе волосся, а на пальці була обручка.
— Вам, мабуть, цікаво, де ви і що з вами сталося. Це цілком нормально — післяопераційний стан завжди спантеличує. Тож я розповім вам усе, що знаю.
Мені кортіло розпитати його про скоби. Післяопераційний? Де ж Айша? Я хотів, щоб вона мені всміхнулася, хотів відчути доторк її лагідних рук.
Арманд насупився, трохи зверхньо підійняв одну брову.
— Ви в лікарні в Пешаварі. Уже два дні. Мушу сказати, вам, Аміре, було завдано дуже тяжких травм. І вам, друже, справді страшенно пощастило вижити, — кажучи це, Арманд хитав вказівним пальцем туди-сюди, як маятником. — У вас розірвалася селезінка, але — і тут вам знову страшенно пощастило! — з певною затримкою, тому сталася лише первинна внутрішня кровотеча. Мої колеги з відділення загальної хірургії терміново видалили селезінку. Якби вона розірвалася одразу, ви померли б від втрати крові.
Арманд поплескав мене по руці, в яку був устромлений катетер, і всміхнувся.
— А ще у вас переломи семи ребер. Один з них спричинив пневмоторакс.
Я нахмурився. Спробував розтулити рот. Згадав про скоби.
— Це означає, що ребро пробило легеню, — пояснив Арманд. Потягнув прозору пластикову трубку, що була встромлена в мій лівий бік. Я відчув поколювання в грудях. — Ми закрили дірку спеціальною дренажною трубкою.
Я побачив, що трубка виходить з-під пов’язок у мене на грудях і веде до контейнера, наполовину заповненого стовпцями води. Булькання лунало саме звідти.
— А ще у вас були множинні лацерації. Тобто розриви.
Я хотів відповісти, що знаю значення слова «лацерація», все-таки я письменник. Знову спробував розтулити рот. Забувши про скоби.
— Найгірший випадок лацерації — на верхній губі, — продовжив Арманд. — Удар розсік її навпіл, точно посередині. Та ви не хвилюйтеся, хірурги-пластики все зшили й обіцяють чудовий результат, але шрам таки залишиться. Цього не уникнути... Ще вам розтрощило ліву орбіту — це кістка, в заглибині якої розміщене очне яблуко, та її ми теж уже полагодили. А скоби з щелепи знімуть приблизно за шість тижнів, — правив далі Арманд. — Доти — лише пиття та рідка їжа. Ви трохи схуднете і певний час будете розмовляти, як Аль Пачіно у першому «Хрещеному батьку», — він засміявся. — Але на вас уже сьогодні чекає робота. Знаєте яка?
Я похитав головою.
— Сьогодні ваша робота — випустити гази. Впораєтесь — і ми почнемо давати вам рідину. Хто пердить, той і їсть.
І він знову засміявся.
Згодом, коли Айша замінила катетер і підняла на моє прохання узголів’я ліжка, я замислився про те, що зі мною сталося. Розрив селезінки. Вибиті зуби. Пробита легеня. Потрощена очниця. Та все ж, спостерігаючи за голубом, який дзьобав на підвіконні хлібні крихти, я постійно повертався думками до однієї фрази, кинутої лікарем Армандом-Фарукі: «Удар розсік її навпіл, точно посередині». Точно посередині... Тепер і в мене заяча губа.
Наступного дня мене провідали Фарід і Сограб.
— Сьогодні ти вже розумієш, хто ми? Пам’ятаєш нас? — напівжартома запитав Фарід.
Я кивнув.
— Альхамдулілля[98]! — сказав він з осяйною усмішкою. — Кінець маячні!
— Дякую, Фаріде, — промурмотів я, хоч і щелепи досі були затиснені скобами.
Арманд мав рацію — я справді розмовляв, як Аль Пачіно в «Хрещеному батьку». І щоразу дивувався, коли язик тицявся в дірки на місці вибитих і проковтнутих зубів.
— Серйозно. Дякую тобі. За все.
Той відмахнувся і ледь зашарівся.
— Бас, не варто дякувати.
Я розвернувся до Сограба. Він був одягнений не так, як я пам’ятав: тепер був у світло-коричневому пірган-тюмбані, що здавався трохи завеликим, і чорній ярмулці. Хлопчик дивився собі під ноги та бавився з трубкою від крапельниці, що лежала скрученою на ліжку.
— Ми так і не познайомилися як слід, — сказав я. І простягнув йому руку. — Мене звати Амір.
Хлопчик глянув на мою руку, тоді на мене.
— Ви той самий Амір-ага, про якого розказував тато? — запитав.
— Так.
Тут я згадав слова з Гассанового листа: «Я багато розповідав про тебе Фарзані-джан та Сограбові, розповідав, як ми росли разом, як бавилися та гасали вулицями. Вони сміялися з тих бешкетів, які ми з тобою влаштовували!».
— Сограбе-джан, тобі я теж повинен подякувати, — сказав я. — Ти врятував мені життя.
Хлопчик нічого не відповів. Я опустив руку, тому що він її так і не потиснув.
— У тебе гарне нове вбрання, — пробурмотів я.
— Це мого сина, — озвався Фарід. — Він уже з нього виріс, а на Сограба, можна сказати, майже якраз.
І додав, що Сограб може залишатися в нього, доки ми знайдемо йому новий дім.
— Місця в нас небагато, та що вдієш? Не кидати ж його на вулиці. Та й моїм дітям хлопчина сподобався. Правда, Сограбе?
Але хлопчик так і дивився на підлогу та крутив пальцем трубку.
— Я все хотів запитати, — трохи повагавшись, озвався
