Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
У сірому небі порожньо. Птахи відлетіли у вирій, та й день добігає кінця. Крук робить коло над місцем, куди привів його інстинкт, і відлітає до завтра. Запах поживи — це теж пожива.
H., чоловік років тридцяти, хоч з вигляду можна дати йому більше, не помічає, як стежки роздвоюються, зникають, йому, здається, байдуже, куди ці стежки ведуть. Він намагається не ступати по добре втоптаних смужках землі й сахається розбитої трактором грузької лісової дороги, рваної рани, в заглибинах якої зібралась густа темна волога. Він різко звертає убік, і з якоюсь безнадією ступає далі по твердій стежці мисливців за грибами, яка різко обривається над неглибоким яром, стіни якого вкриті плямами моху. Н. переходить на той бік яру, бо за ним виростає у сутінках чорна стіна ялиць. Він ступає між двох велетенських стовбурів, наче входить у браму нічного старовинного міста, де не сплять тільки вартові, визираючи з веж, чи не зайнявся десь дім.
Тут було тихо й затишно. Земля вкрита шаром глиці, з якої мурахи будують собі високі житла. Н. старанно обходить заснулі мурашники, потім дивиться вгору, де сходяться крони старих ялиць.
Вгорі — живе, внизу мертве. Знову ж таки інша форма життя. Не така, як у пагонів, що виростають з останків дерев. Чи проміжна стадія, коли ріст припиняється. Стадія зрілості.
Він довго так стоїть, намагаючись щось збагнути чи навіть пригадати, але в голові виринають лише банальні думки. Наприклад, який він нікчемний супроти цих велетнів. Трохи далі його ловить повзуча ожина, що обплела напівзотлілий стовбур дерева, яке впало, мабуть, дуже давно. З-під клаптів кори визирає поточена комахами темно-жовта деревина. Щоб обійти ожину, Н. мусить звернути вліво, і незабаром зауважує, що ялиці приховують не що інше, як старий дерев’яний дім з кількома цегляними прибудовами. Він знав про його існування, але ніколи не бачив за тих кілька разів, що вибирався до лісу. Здогадувався по ледь чутному запаху диму і тих вібраціях, що виникають, коли повітря у просвітку між деревами наштовхується на якусь перешкоду.
Будинок був цілковито занедбаний. У напівповаленій огорожі з поржавілої металевої сітки просвічували велетенські діри, а на дротах, протягнутих між дерев’яними стовпчиками, застигли запрані простирадла і ще якесь строкате лахміття. Останній притулок — ось на що воно було схоже.
Від цього видовища на чоловіка одразу налягла втома. Правда, він пройшов уже чимало. Від електрички навпростець через поле, де повітря дзвеніло під напнутими дротами високовольтної мережі. Подекуди лежали трупи ворон, вражених струмом чи, може, якоюсь іншою невидимою зброєю. Кожного разу йому було боляче дивитись на загиблих птахів, а якось він навіть позаздрив спокою, який отримали ворони, не шукаючи його навмисне. Втім, птахи теж можуть бути схильними до самогубства, що ми про них знаємо…
Н. пішов далі, ще далі, ніж збирався, бо раптова поява будинку на його шляху ніби порушила угоду, яку він вже встиг укласти з лісом: не мав наміру втручатися в його життя, і ліс йому повірив. Взаємна довіра — найдосконаліший спосіб співіснування.
За ялицями були густі кущі ліщини чи, може, граба, що виросли на давньому зрубі, й сухі видолинки, з яких заморозки висмоктали всю вологу. Біля скам’янілого пенька він знайшов западину, надійно захищену від цікавих очей, і взявся нагортати в неї листя. Воно було вогке, і в сутінках виглядало блідим, а під ним був шар сухішого, торішнього. Чоловік горнув листя, аж доки не дістав до вологої масної землі. Він аж зіпрів, і все ніяк не міг наповнити яму. Можливо, то була вирва від снаряду часів останньої війни, деякі яри теж мали штучне походження. Утім, за десятки років дух війни геть вивітрився.
Чоловік приніс ще кілька оберемків листя, а тоді занурився у яму і став нагортати її пахучий терпкий вміст на себе. На ньому була тепла непромокальна куртка з каптуром, на голові плетена вовняна шапка, а грубий светр він міг натягнути на підборіддя. Обличчя він залишив вільним, щоб дивитися в небо, як воно темніє, а темніло воно цієї передзимової пори швидко. Та якою б глибокою не мала настати темрява, вона не була абсолютною, мала безліч відтінків. А от тиша для цього чоловіка була справжньою тишею. Він не чув навіть биття власного серця.
Н. повернувся на правий бік у цьому мертвому морі, де не можна потонути, яке пахло так, як годиться пахнути мертвому: цвіллю, тліном, а на губах осідав гіркий пил. На зміну тривозі й хвилюванню, бо це він зробив уперше, прийшла тиха радість. Він переступив якусь межу, зважився на вчинок, хоча ще годину тому не міг собі уявити, що здатний це зробити. Тепер це справді виглядало на ритуал, здійснений уперше.
Занурений у листя чоловік став дихати рівніше, але його все ще непокоїло те, що існувало вгорі: холодний безжальний світ. Понад усе він прагнув зараз заснути, як засинають деякі тварини взимку. Коли він засинав, йому снились гарні затишні сни, але вже тривалий час його мордувало безсоння. Засинав на коротко, і тоді прокидався. Дійсність навалювалася на нього хвилею неспокійних розпачливих думок, викручувала руки й ноги, і ранок він зустрічав уже знищений, розтерзаний, спустошений. Кілька разів виходив з квартири на вулицю, сидів на лавці, але місто жило вночі надто агресивним життям, за іншими, аніж вдень, правилами, не вдягаючи маски. Хтось під’їжджав на машині, хтось заходив-виходив, а згорблена самотня постать на лавці надто впадала в очі, викликаючи недобрі думки в роздратованих нічних істот, яким він не міг нічого сказати: ні висловити згоду, ні співчуття, чи просто відповісти на питання. Він розумів, що викликає страх, відразу, підозру, які у вседозволеній темряві ночі легко переходять у гнів.
Не треба про це думати зараз. Цього вже нема і не буде. Він перестав виходити вночі з дому. Не тому, що боявся, а тому, що боялись його. І він змінився, усвідомивши,
