Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
Н. погойдувався разом з вагоном, заплющив очі, від сонливості почали німіти руки й ноги, а спина ставати м’якою… Аж тут вискнули гальма, потяг зупинився. За вікнами тягнулись безкінечні ряди залізних скринь-яток, що невдовзі розкриються й вивергнуть з себе розсипи китайських іграшок, сувої штор, стоси рушників, поруч вишикуються торси манекенів, одягнутих у светри і футболки, — пластикові родичі Ніки Самофракійської, обдертої зі складок хітона. Що ж, це теж тріумф життя — бажання вижити, хай там що, і готовність захищати останній бастіон нормального людського існування.
Ось тут він був винесений на перон хвилею пасажирів, в основному жінок, які знають справжню ціну свого товару, але собі самим не складуть ціни — своїй безмежній терплячості. Струмки торговців з різних вагонів злились в один потік у вузькій кривій вуличці, де на хідниках стояли схололі за ніч пікапи й фургони, що возять різний крам.
Н. розчинився у цьому потоці. Вулиця була вже підметена тим, хто встає о 6-ій годині ранку й стирає з асфальту сліди нічного життя. Він знає те, чого не знають інші: трагедії випорожнених гаманців, розбитих окулярів, любовні пригоди презервативів і кримінальні драми викрадених каналізаційних люків та знятих автомобільних коліс.
Н. теж колись вставав так рано, кружляючи довкола будинку, в якому мешкав, але тепер він залежить від того, коли встає сонце, і статус його теж змінився. Він обслуговує тих, хто обслуговує інших. Хоча йому пропонували зайнятись власним бізнесом: продавати образки і церковні календарі однієї якоїсь конфесії. Тоді замість синьої роби він носив би респектабельне чорне пальто.
Через вузьку фіртку, що замикалась на ніч, він пройшов разом з жінками й чоловіками на поле битви за існування, де єдиною зброєю був язик, а за обладунок правили металеві будки, куди складався вбогий товар. Н. не мав ні того, ні іншого. Він мав березову мітлу, совок, брезентові рукавиці й пластикові чорні мішки для сміття. На ринку працювало ще кілька прибиральниць — старих жінок, що заробляли копійчину до пенсії, тому йому припала найважча робота.
Об 11-ій годині ранку всі пили каву, не спускаючи ока з потенційних клієнтів. У павільйонах вмикались електричні чайники, а на лотках відкривались термоси, чи підходили жінки зі своїми великими термосами, наповненими кавою і чаєм, зі скриньками пиріжків. Усе як у місті. Колись вони мали роботу в різних конторах, школах, лікарнях і звикли пити чай об 11-ій. Було б великою кривдою заборонити їм робити це тут. Тому товар ніколи не привозили в цю пору.
Скраю були лотки з бакалією, м’ясом і фруктами, й відповідно найбільше сміття. Але бабусі-прибиральниці вважали це місце найкращим, бо завжди могли розжитись на надгнилий овоч чи розсипану крупу. Вони знали ціну їжі, бо пережили голодне дитинство. Той, хто колись голодував по-справжньому, завжди думатиме найперше про їжу, а вже тоді про інше.
Іноді Н. кликали допомогти відчинити замки на лотках, і тоді злі й розпачливі сльози зникали в жіночих очах.
Небо світлішало.
Ігорко помахав їм рукою й почимчикував у бік панських дач. Катя провела його поглядом, наче хотіла запам’ятати, як він виглядає, а Семко вже виймав гітару з мішка. Знайшов колись на смітнику. Старший підклеїв деко, а Катя купила струни. Раніше гітара належала, напевно, якомусь дітваку, бо на корпусі була наліпка від жуйки з Мікі Маусом. Дітвак побавився трохи й кинув, а може, гітара пролежала в кладовці, аж доки дітвак не пішов до армії, а тоді в домі вирішили зробити ремонт і, побачивши, що гриф тріснув, а струни порвані, винесли до сміття разом зі шкільними підручниками, де її побачив Семко. Старший показав йому, як тримати гітару, бо в молодості його колега по кімнаті в гуртожитку трохи бренькав. Хоч Семка ніхто не вчив грати, але усім здавалось, що в нього виходить. Не завжди, а в певні моменти, коли Семко забуває, що грає. Та й коли співаєш «Нова радість стала», «Червона ружа трояка» чи «Цвіте терен», то не дуже має значення. Ніхто не чує музики за різким голосом Семка, до якого часто приєднувався тонкий Катин голос, коли Семко раптом губився, а губився він, як тільки відводив погляд убік. Цих пісень Катя навчилась від бабці. Та часом співала, шурхочучи швейною машинкою. Бабця вмерла, коли Каті було вісім років, і малу забрали в дітдом. Спершу в один, а тоді, як виросла, в інший.
Катя йшла попереду Семка, тримаючи його червону шапку. Ігорко, коли водив Семка, ховався за спиною у того, ніби він тут ні при чому. Шапка виглядала з відстовбурченої кишені Семка, люди кидали в неї гроші, а Ігорко лиш наглядав, аби чогось не сталося. Ну, щоб хтось не кривдив Семка чи не сміявся з нього, бо були й такі дурні, що сміялись. Звісно, п’яні. Тверезий чоловік, як щось йому не до вподоби, просто відвернеться і буде дивитися у вікно, а п’яний міг допровадити Семка до плачу своїми злими жартами. Це дуже сердило Катю: хіба не видно, що Семко не може працювати на будові чи на заводі, і що, як на те пішло, він має пенсію, але не може її забрати, бо нема паперів. Каті жінки на базарі підказали, що треба йти в соцзабез, а там спитали, чи є в Семка паспорт з пропискою. Катя сказала, що Семко не знає, чи є в нього паспорт.
— Де він живе? — спитали тоді.
Але Катя не сказала, що вони живуть у лісі. Старший просив, аби вони не признавалися, де мешкають. Та вона й сама знала, що так їх можуть знайти, і Старшому буде клопіт. Коли треба було помити під’їзд чи винести сміття після ремонту, Катя казала, що вона зі села Стрілки. І то була правда. Село, де вона жила дитиною, називалося Стрілки.
Ігорко стояв перед масивною залізною брамою і не знав, що йому робити. Спочатку він пробував її відчинити, тоді поторсав клямку. Щось загриміло, і зовсім близько загавкав пес. Ігорко дуже боявся псів. Маленьким вони його мало не загризли. Може, це трапилось з кимось іншим, бо сам він не пам’ятав про це, не
