Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

Після довгих болісних пошуків виходу з безсоння йому нарешті вдалося виділити рятівний екстракт.

Чоловік заснув легким сном, що не зовсім був сном, бо навіть тепер він продовжував відчувати і думати.

…У вранішньому тумані виднілись три постаті: дві чоловічі й жіноча. Один з чоловіків, високий на зріст, накульгував, перехиляючись на бік, за спиною мав мішок, з якого виглядав гриф якогось музичного інструмента, обрисами схожий на гітару, а супутники намагались пристосуватись до його ходи, не виказуючи ні невдоволення, ні нетерпіння, хоча їм треба було встигнути на електричку до міста. Вбрані вони були в одежу, яку люди купують на секондхенді, а тоді, вдягнувши раз чи два, виносять на смітник в поліетиленових мішках, де її забирають ті, кому важливо, щоб одежа була тепла й зручна: трохи розтягнуті вовняні светри, мішкуваті міцні штани, куртки, що застібаються водночас на блискавки й ґудзики. Жінка була одягнута в довгу картату спідницю й чобітки.

…У сні-видінні Н. стояв на витоптаному пустирі, освітленому теплим сонцем, й вдивлявся у небо. Там по синьому була прокладена біла дорога, і нею йшли двоє чоловіків, вбрані в гаптовану золотом червону й зелену одіж, а за ними дріботіла кругленька жінка. Може, вони були китайці, може, монголи, ці троє небожителів.

А ті, що йшли в тумані через ліс, раптом почали сміятись, згадавши вчорашню чи, може, позавчорашню пригоду. Жінка тримала чоловіка під руку. Була вона трохи вища і значно повніша за нього. А третій, що йшов попереду, мав на голові яскраву червону шапочку, щоб не загубився у натовпі, бо це з ним надто часто траплялось. Низенький чоловік носив цигейкову шапку-вушанку й виглядав на майстра чи підмайстра. Сміялись вони удвох — чоловік і жінка, згадавши, як позавчора хлопець намагався зайняти для них місце в електричці і влігся на лавці.

— Дивіться, людоньки, вже напилося! — перекривляв когось писклявим голосом чоловічок у вушанці. — Не давайте йому грошей, бо проп’є!

Жінка засміялась ще дужче, згадавши, як хлопець лежав на спині, обнявши гітару, наче дівку, тільки дівка була зверху, а не знизу, як то має бути. Утім, їхній Семко не виявляв інтересу до дівчат, нічого не знав про плотські бажання. Розуму в його маленькій голові поміщалось небагато, і він би пропав, якби не їхня маленька громада.

— То не так, — казав Старший, що нині залишився вдома варити їсти й доглядати хворого Сіренького, — наш Семко дуже мудрий. Він прилетів з іншої планети і думає по-іншому.

— Ви теж прилетіли з іншої планети, — втішив Семко, — але раніше, ніж я!

— А що я казав! — переможно всміхнувся Старший.

«Але мій Ігорко найліпший!» — подумала жінка, хоча йшлося про інше, а не про краще. Однак їй приємна була сама ця думка, яку вона не мала кому висловити, лише собі. Та навіть якби мала — не наважилася б.

— Ходімо швидше! — сказала вона. — А то нам електричка втікне.

Вона пришвидшила ходу, і Семко опинився позаду. Він розмахував довжелезними руками, наче плив у тумані. Старший казав, що таке повітря нездорове. Як тільки вони вийдуть з лісу — зразу стане світліше й веселіше.

— Ти зі мною будеш, Катю? — гукнув Семко до жінки.

— Ага, нині нема для мене роботи.

— А до магазину підем?

— Як буде з чим, то підем! — весело відповіла Катя, пришвидшивши ходу.

З Катею Семкові було ліпше, ніж з Ігорком. Коли вона з ним, то нічого лихого не може трапитися. Ніхто не відбере в них зароблені гроші, не викине з поїзда. Катю всі знають. Катя бойова. Вона — велика, а Ігорко — малий, хоча на зріст вони майже однакові. Ні, зріст тут ні при чім. Семко з Ігорком можуть загубитися, але Катя завжди їх знайде і приведе додому.

Якогось висновку з того Семко зробити не міг, тому застряг між цих двох думок, і тут ще й вчепилася третя, яку він викрикнув:

— У нас є що їсти, у нас є гроші, чому ми маємо щодень ходити на роботу?

Аж пара жбухнула в Семка з рота, ніби чайник закипів. Катя з Ігорком зупинились, хоч не варто було це робити, бо можна запізнитись на електричку. Катя хотіла було відповісти сама, але вирішила, нехай це зробить Ігорко, як-не-як то його брат, й спонукально штурхнула чоловіка в бік.

— Га? — озвався Ігорко.

Н. розбудив не холод, а внутрішній годинник: саме в такий час він вставав на роботу. Замахав руками, розгрібаючи листя, і відкрите лице миттю обпік ранковий холод. Хто б міг подумати, що можна спати в лісі в передзимову пору, — здивувався він. І хоч було ще рано й майже темно, краще встати. Він уже виспався.

І то гарно виспався. Не те, що прокидатись щоночі з відчуттям безмежної порожнечі в собі й довкола.

Н. сів. Над ним нависало мереживо чорного гілля на тлі темно-сірого неба, на якому просвічували тьмяні зорі, а, отже, небо мало б удень стати блакитним, і це вже добре, бо дощ йому ні до чого. Про сніг він ще не починав думати, хоч у цю пору року той уже залітав білими мухами. Вилізши на тверду суху землю, Н. довго обтрушувався від листя й пороху, і аж тоді роззирнувся довкола, хоча не було на що особливо роззиратися: усе по вінця наповнював туман, в якому тонули найближчі дерева й кущі. Хотілося пити, в роті пересохло й на губах осів гіркуватий пил перетертого листя.

Він вийшов на той будинок, біля якого висіла на шворці та сама білизна, що й учора, ще більш змокріла вогкої ночі. Можливо, вона висить там уже довго — тиждень чи місяць, а будинок покинули поспіхом. Н. принюхався: не чутно запаху диму. Зрозумів, що може тільки бачити дим, бо ніч у холодному лісі, в ямі, наповненій листя, відібрала в нього це відчуття. А наблизитись до будинку він не наважився: а раптом звідти вирветься зграя псів-демонів і до крові покусає йому ноги. Дім був наче бомба, а він — детонатор.

Н. пішов стежкою, всипаною глицею, сліди на якій зуміли би прочитати лише істоти, наділені розвиненим чуттям, звірі та мисливці, і через недовгий час вступив у зону, позначену вигорілими плямами від вогнищ пікніків, розкиданим погнутим пластиковим посудом, надламаними гілками низьких дерев, і зрозумів, що натрапив на вихід з лісу,