Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
Зрештою, що це таке? Я лайнувся, провалившись у рівчак, що перетинав дорогу, і підвернув ногу. Біль одразу виштовхнув мене в реальність. Хай йому біс! Так недовго й зламати ногу. Добре, що хоч на дні рову не було води. Я якось виліз і спочатку не міг стати на ногу. Як це мені не спало на думку зайти до чиєїсь хати і спитати дорогу? До того дому, який не охороняють пси.
Але довкола не світилося. То було якесь кладовище покинутих хат, що пахли яблуками і гіркуватими здичавілими хризантемами. Десь попереду блимнуло світло, схоже на багаття. Це могли бути бомжі. Зрештою, у темряві мене не було видно, але чути, як шурхотить листя під ногами. Наблизившись, я сховався за стовбур, щоб добре роздивитись, хто там. На пустирі, неподалік від багаття, стояв невеликий автобус, а коло самого вогню сиділо двоє: молодий у чорній шкірянці і старий у капелюсі й плащі. Обидва пили пиво з пляшок. Я подумав, що це мандрівні торгівці старими лахами, які не хочуть тратитися на готель. І аж тоді вийшов із-за дерева:
— Добрий вечір!
— О, а я вже думав, що пан не прийде! — замахав руками старий.
— Ми, власне, тут не домовлялися…
— А що, Нуся нічого не казала?
Я щось промимрив, бо зовсім забув про нашу зустріч.
— Сідайте, сідайте! Вип’ємо собі пива.
Я назвав себе.
— А мене кличуть Перевізником, — сказав молодий і очі його весело зблиснули. Я відчув, що старий ставиться до хлопця дуже поштиво.
— Сідайте. Ногу підвернули?
— Та… Упав у рів.
— Он як! — гмукнув Перевізник. — Де ж ви той рів знайшли?
Мені не сподобався його тон, але я промовчав, бо від цих двох залежало моє повернення. Подякував старому і взяв пляшку з пивом. У темряві моя рука торкнулася чогось волохатого. Я аж підстрибнув.
— Не бійтеся, то Місько.
Старий підніс кота за передні лапи. То був досить великий сірий коцур, кістлявий від старості. Очі в нього були жовті й байдужі. Я легенько погладив кота по спині. Той хрипко муркнув.
— Певно, він дуже розумний?
— Хіба що не говорить. А нащо котам говорити? Я його розумію, а він мене! Ну, ходи, Міську, за пазуху. Уже себе показав, тепер грійся. Добре, що ви прийшли, а зле, що ногу підвернули.
— Нічого, перейде. Ваше здоров’я!
Я надпив з пляшки. Пиво було чудове і до мене повернувся добрий гумор. Ми тепер стали одним товариством: старий, кіт і я. Перевізник виглядав на щось чужорідне.
— Вечір нині теплий. На ранок буде дощ, — зауважив старий.
На небі одна за одною з’являлись зірки. Я вже сто років не бачив зоряного неба. Старий упіймав мій погляд:
— Душечки повилітали. Колись ми з Міськом будемо отак дивитися згори. А то внизу, бігме, як у ямі, і та яма щораз глибша. А потім — раз! — і ти собі летиш. Файно! А він, — показав на Перевізника, — не має жалю до старого одинокого чоловіка. Прошуся в нього та й прошуся… І нині не забереш?
— Нині, як будете чемні, пущу вас посидіти.
— То ваш автобус? — запитав я.
— Мій, а що?
— Нічого. Мені, власне, треба звідси вибратися.
— Усім треба звідси вибратися.
— То правда, — щасливо підтакнув старий. — Прошу пана, можна сісти?
— Сідайте, хіба не засніть.
— Ходімо, Міську. Там вітру нема. Посидимо собі трохи.
За хвилю він був уже в автобусі. Стало дуже тихо.
— Чому вас кличуть Перевізником?
— Бо я перевожу людей.
— Куди?
— З місця на місце.
— То ви водій?
— Певною мірою.
— Ви знали Анну?
— Яку ще Анну?
— Ви прекрасно знаєте, що я не міг тут опинитись випадково, хоч заблукав у темряві.
— Щоб ходити вночі, треба мати з собою ліхтарку.
— Ви не відповіли на моє питання.
— Маю на це право. Раз ви грієтеся коло мого вогню, то і я міг би дещо спитати. Ви вже все прочитали?
— Ще ні.
— Певно, вам кортить знати, чим усе закінчиться, еге?
— Я вже здогадуюсь.
— Тільки не дивіться наперед. Бувають такі читачі.
— А якби я заглянув?
— Гадаю, земля би не здригнулася і годинник не став би тікати назад. От ви думаєте, які тут лихі люди: поваріювали самі та й інших роблять варіятами. Анна мене назвала Перевізником, а насправді я Юзик. Кожен бавиться, як уміє. Грає ту чи ту ролю. Але поштиво, з душею. З нами воно все скінчиться, але декотрі з нас ще дуже молоді.
— Іван Гнатович скаржиться, що ви не хочете його везти в автобусі.
— Прийде час — повезу.
— Дивно. А якби я заплатив за нього?
— Ціна задорога для вас.
— Чим же вам платять, доларами?
Перевізник шпурхнув дощечку у вогонь і засміявся:
— Життям.
— Що за дурний жарт?
— Ви питаєте, а я відповідаю. Ми — квити. Мій автобус старий, ледве мене самого везе, а коли я вже беру когось, то за особливу плату.
— Мені не потрібен ваш автобус. Я заблукав і побачив вогонь. То не причина, щоб платити життям.
— Та не бійтеся. Зараз довезу вас до центру, а старого до хати.
Дивний чоловік. Я спорожнив пляшку і поставив коло себе.
Зірок на небі ставало все більше і поміж них слався Чумацький шлях. Було б зовсім непогано заїхати автобусом просто в небо.
— Коли я дивлюсь на зоряне небо, то згадую про моральний закон, — хтозна для чого сказав Перевізник, мабуть, хотів похвалитися знанням Канта. — Власне, я назвав би це моральним інстинктом. Ви знаєте, я більше поет, ніж філософ. Люблю проводити ніч під зоряним небом, біля багаття. Час від часу хтось приходить, шукаючи у мене зцілення, а потім забуває, чого прийшов. Мені мало доводиться витрачати бензину.
— Я бачу, ви добре вивчили тексти Анни.
— Пусте! Слова, як і думки, літають у повітрі. Коли холодно, буває, замерзають, а потім відтаюють. Вогнище легко їх розтоплює.
— Я, здається, починаю вірити, що смерть — це лише перехід у паралельний світ і ніхто далеко не відходить.
— Хіба тепер починаєте? От біда! У нашому містечку навіть найменша дитина знає, що річ, яка пропала, не зникне. Її можна відшукати у найнесподіванішому місці.
— Ви тутешній?
— Аякже. І ніколи не виїжджав, хоч знаю, де що діється.
— Коли я тільки сюди приїхав, то заблукав у лісі і натрапив на дивний будиночок на галявині…
— Остерігайтеся! Остерігайтеся! Хто вам повірить?
— Ніхто. Але я там був. Усередині.
— Але більше там не будете. На світі є багато подібних місць. Вас добряче струсонуло. Але поштовх був не ззовні, а
