Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

— Це місто наче острів, у якому застигло життя. Це призводить до виродження.

— Зовнішнє життя — так, але не внутрішнє. Шкода, що ви не хочете цього відчути, як готується вибух. Зрештою, коли повернетесь додому, будете тужити за нами. Візьміть на згадку хоч один жовтий листочок. Покладете собі в книжку.

— Дякую, я так і зроблю!

— Перевізники всі язикаті. Ви ще й до того скривдили Анну…

— Звідки ви можете знати?

— Щораз виразніше на вашому обличчі проступає піт сумління.

— А хто ви за професією?

— Перевізник. Удень вожу мертвих, а вночі живих, як трапляється. Я тут замість Харона. Непогана професія, га?

— Якраз для циніків.

— У мене, чоловіче, троє дітей, і всі хочуть їсти. Треба прибрати, взути, книжки купити. От і працюю в комунальному господарстві.

— Я б не зміг дивитися щодня на людське горе.

— До всього можна звикнути.

— Ви… і Анну?

Мені аж перехопило подих.

Перевізник кивнув головою.

…Наступного дня була п’ятниця. Йдучи на пошту, щоб подзвонити дружині, я дійшов висновку, що мені просто морочать голову. Проте, хто знає, що я думатиму ввечері. Як мені вибратися з-під цього важкого листя? Я не спав майже до ранку. Коли я залишав старого в автобусі, той спав, і обличчя його було непорушне. Замість блаженства, що він таки доп’яв свого, у кутиках вуст зачаївся біль.

А Перевізник, що, власне, Перевізник? Як правдивий Харон, він нагадував ангела смерті у своїй чорній шкірянці. Його обличчя ніби розпливлося в моїй пам’яті, і я, напевно, не впізнав би Перевізника при денному світлі.

Бамкали дзвони у церкві. Люди йшли туди, а я в протилежний бік. Від того чувся не найліпше, але що мав робити?

Може, поїхати нині? Бажання підхопило мене на хвилю, як порив вітру, і відразу опустило. Я загруз по коліна в хаосі пронумерованих сторінок. Хтось, може, читає похапцем, але я вчитуюся в кожне слово навіть найлегковажнішої книжки. Коли я читаю, час відступає: потаємна насолода кожної людини, котра хоче випасти з системи. Я зловтішно подумав, що більшість тих людей, які зараз ідуть до церкви, виконуючи святковий ритуал, теж належить до Системи. Спасеться від неї лише той, хто діє сам, хто жертвує усім заради самотності. Поміж мною і дружиною виросла тонка шкаралупа. Коли я дзвонив, ми обоє це відчули.

— Що з тобою діється? — запитала вона. — Приїжджай скоріше.

Краще висловитись неможливо. Підла душа теж може бути віддана іншій підлій душі. Ми ніколи не згадували про це парі. Програвши, дружина зненавиділа Анну по-жіночому. Підлі душі підтримують одна одну, пильнують, щоб хтось із них не виліз із болота і не торкнувся чистої води. Покара буде жахливою.

— Якщо ти не приїдеш завтра, я поїду по тебе!

— Я приїду.

На пошті було дуже тихо. Буяли вазонки на вікнах, ліниво повзали осінні мухи. Коли впаде сніг на це містечко серед гір, то це не впаде покара, лише сніг.

Я вийшов, притримавши скрипучі двері. За цей тиждень я просякнувся незрушністю, властивою жителям цього містечка. Тут можна добре відпочити, але я весь час перебував у такому напруженні, що почувався цілком знесиленим. Не знаю, що мені загрожувало, але в кожному разі не втрата честі, бо я давно її втратив. Можливо, найнебезпечнішим було саме повернення, бо що довше я залишався з книгою Анни і з її наближеними, то тісніше, до болю, пригортав мене цей загублений світ.

І якийсь віщий сон приснився мені сьогодні. Щойно я згадав його, побачивши калюжі після вранішнього дощу. Ніби ми з Анною удвох ідемо під дощем дорогою і мирно розмовляємо про якісь дрібниці. Доходимо до грубої дерев’яної лавки. І Анна мені каже:

— Я далі не піду.

Сідає на лавку. Падає дощ. Я йду далі вже сам. Чийсь голос мене питає, де Анна, і я відповідаю:

— Вона залишилась там.

Дуже простий сон. Цілком у стилі Анни. Я читаю її рукопис, де пропущені літери, закреслені слова. Можна усе це переписати, але я не маю права. І ніхто не має права.

Несподівано переді мною виростає купа лахміття. То Гандзуня котиться тротуаром, втупивши очі в землю, ніби щось шукає. Я вітаюся.

— Що, йдете туди?

— Ага. Завтра від’їжджаю.

Я зазираю у її ясні великі очі, й мені здається, що це очі Анни і що зараз я проламаю тонку шибку і полечу сторч головою в якийсь антисвіт.

— Я хтіла би-м щось спитати. Чи у тім великім місті, де ви жиєте, є така аптека, де продаються ліки від серця?

— У всіх аптеках продаються ліки від серця.

— Але то мусить бути така, де хіба від серця ліки!

— Та ні, певно, у цілому світі нема такої аптеки.

— У цілому світі… — протягнула Гандзуня. — Шкода!

— А ви хочете ліків? Я би міг вам купити.

— Ні, ні! — замахала руками Гандзуня. — То я так питаю. Ідіть собі з Богом, а як ще хтось тутка вмре від серця, то не вертайте! Ви — не доктор, я добре виджу, що не доктор! Доктори у білім убранню ходят і з чумайданом…

Візок швидко покотився. Божевільна, подумав я, але від того не стало легше. Анна померла якраз від серця: дивна смерть для молодої жінки, котра ніколи на нього не скаржилася.

Я йшов далі. За ніч ще нападало листя, і воно лежало пластами, посклеювавшись від вологи. Комусь важко буде його змітати. Звідки в мене такі думки? Я ніколи не цікавився мокрим листям і сміттярами. Сказати комусь — буде сміятися. Це тут поважно закивають головою на знак згоди, і в очах виникне безмежна порожнеча, в яку можна впасти навіки. У старечих очах і навіть дитячих.

На розлогому подвір’ї я побачив Лілю, котра колихалася на гойдалці, довкола котрої було нагорнуто купи листя, щоб м’якше падати.

— Привіт! — сказав я.

— Привіт!

— Твоя цьоця вдома?

— Вдома.

— Я вже завтра від’їжджаю.

Ліля промовчала.

— Не знаю, як тобі сказати, але мені страшно повертатися назад. Там — усе зовсім інакше.

— Я розумію.

— Але ж ти не була там, де я живу. То — велике місто…

— Я прочитала все, що мама написала. Цьоця каже, що мама пише так, як б’ється її серце. Серденько…

Ліля вхопила повітря і зітхнула.

— Але ти будеш жити інакше. У тебе власне життя.

— Я знаю. Мама так і каже.

— Це жорстоко, але скажи мені, чому ти говориш так, ніби твоя мама живе?

— Не бійтеся, я не буду плакати. Мама мені колись сказала: «Я буду з тобою доти, доки буду тобі потрібна».