Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

— Радше корисливі, — посміхнулась пані Стефа. — Анна дуже переживала через це. Їй здавалось, що в її свідомості існують якісь мертві зони. Що старшою вона стає, то важче їй чимось займатися іншим, окрім творчості. Чи й у вас таке буває?

— Я кручуся, щоб заробити на життя, й у мене всі зони мусять працювати. А щодо творчості, то я давно нічого не пишу. Тільки уявляю те, що міг би написати. Я таким себе не люблю, бо сам не знаю, що мені потрібно, крім грошей і визнання.

— Не сподівалася чути від вас такі відверті слова. Ви знаєте, Анна своєю долею нагадує галицьких письменниць XIX століття, які писали з болю і підтримували в собі вогонь, доки він не спалював їх дощенту. Я читала в Уляни Кравченко, як її знайомий священик віз до Львова рукопис і той по дорозі випав з фіри. А це був єдиний примірник. Отак спочатку Анну втоптали в болото, а потім вона звелась уже іншою людиною.

— Ви маєте на увазі її особисте життя? Я не знав її чоловіка.

— Звичайна проблема жінок-творців…

— Вари їсти, виховуй дітей і будь мені вірна. Моя дружина належить до емансипованих жінок, то я це відчув на собі. А він приїжджав?

— Ніколи. Ліля має тепер тільки мене.

— То, певно, велика відповідальність. І ви не шукали його?

— Люди, буває, самі хочуть зникнути. Ліля його не пам’ятає. Він був не для життя і не для смерті, а хоч щось одне з них треба пережити з гідністю.

— Цікава думка, — зауважив я. — Однак дівчинка мусить сама розібратись у цій ситуації.

— Ви досить делікатна людина. Мені здається, що Ліля не вважає відсутність батька великим нещастям і не почуває до чужої людини ненависті. А у вас є діти?

— Є син від першого шлюбу, десять років. Ми часто бачимось.

— Вибачте.

— Нічого, ми все це пережили і змирились.

Різко і довго подзвонили у двері.

— Лілечка прийшла. Вона завжди так дзвонить, як на пожежу.

— З вашого дозволу я прийду ще завтра.

Поки я збирав свої манатки в кімнаті, чув, як дівчинка щось весело розповідає тітці, а та лагідно їй відповідає. Ми зустрілися в передпокої. Ліля була в доброму гуморі, і моя присутність її зовсім не збентежила. Але я добре знав, що доньку Анни оточує незрима стіна, яку я ніколи не зможу подолати.

— Ой, я забула! Мене Андрійко чекає. Я йому маю позичити «Пригоди Тома Сойєра».

Вона побігла по книжку, а я тим часом попрощався. Дівчинка мене перегнала. При виході вона зупинилась і випалила:

— Навіщо ви шукали наш дім? Ви все одно його не знайдете!

— А хто тобі сказав?

— Дерева!

І зникла. Вона мала рацію: деревам не сподобались ті паперові листочки, які я на них чіпляв.

«Господи, — подумав я, вдихнувши холоднуватого осіннього повітря, — яке тут усе інше! А, може, у себе вдома я просто не помічав привабливості світу? Тут усі люди схожі на Анну: спочатку збентежені, недовірливі, а потім щирі й відверті. Їм здається, що цілий світ такий, як їхній — безпечний. І, певно, добре жити усе життя серед своїх: нікуди не виїздити, нічим не ризикувати, з гідністю оплакуючи близьких і весело вітаючи прихід немовлят. Я сам ріс у невеликому місті й підсвідомо тужу за ритуалами, які оточували життя надійним муром. Смерть Анни відбулась у межах ритуалу. Певно, вона бажала цього, бо не любила надмірності і руйнації. І дивно, живучи в оцьому маленькому безпечному світі, вона одночасно перебувала поза ним, у якомусь іншому, особистому світі. І була ніби подвійно захищена. Однак пішла з життя. Я знав, чому. Випадковість. Це дзеркальне відображення, у яке ми не можемо повірити, бо бачимо усе внутрішнім, а не зовнішнім зором. Останній дуже важко здобути. Треба багато терпіти і багато прощати. Ми самі програмуємо свої вчинки, усі випадковості.»

Я проходив повз сад, у якому ще молодий чоловік у лікарняній піжамі згрібав листя. Він підняв голову, і наші очі зустрілися. Мав геть хворе схудле лице, кожен рух коштував йому чималих зусиль. Те листя, яке легко здіймав вітер, під його граблями здавалось наче викутим із бронзи. Я на мить став маленьким хлопчиком, якому кортить просунути голову між пруття огорожі й спостерігати за чужою роботою. Але моя голова не влізла б сьогодні між пруття і я не насмілився б потрапити в сад із потрісканою фігурою німфи, що вмивається з неіснуючого джерела.

І я проминув той сад з важким листям, у який мріяла потрапити Анна і, певно, зуміла це зробити, бо все їй тут належало. Але справжній лише той сад, про який можна тільки мріяти.

З гір насувалась тінь. Вечір наставав тут швидко і заганяв людей до хат. Я проминув будинок з єдинорогом. На другому поверсі світилося двоє вікон. Я тут не жив і не подумав: чого б це? Однак і сад, і будинок, і тінь, що злилася з темрявою, пішли зі мною.

Ще не дуже стемніло, але я збився з дороги. Мене привабив шпиль іграшкової церковці чи каплички. Я відсахнувся, побачивши, що то цвинтарна брама. Підсвідомо я боявся живих, що прикидалися мертвими. Із брами тягнуло, як із пивниці.

Я помилково звернув не в ту вулицю, бо в напівтемряві вони всі здавалися однаковими, і довгий час не міг зрозуміти, куди я йду. Мені зустрічались одноповерхові будинки, що ховалися за деревами. Подекуди світилось. Мене супроводжував оглушливий гавкіт собак, певно, я і псам видався чужим та небезпечним.

Увесь цей світ аж корчився від моєї присутності. Боже, куди я потрапив! Вулиця то звертала вбік, то я вертався назад, керуючись якимось неусвідомленим почуттям орієнтації. Видно, я згубив ще у лісі інстинкт самозбереження. Усе моє попереднє життя було підкорене загальноприйнятому ритму. До певного часу я вчився, зростав, а потім застряг. І мусив сюди приїхати, кружляти лісами, вулицями, гостро відчуваючи самотність. Сорокалітній чоловік, який умер як письменник, сягнувши лише першої сходинки. Я не рвався ні до політики, ні до бізнесу, мене зневажали дружина, яка заробляла більше за мене, сусіди, котрі роз’їжджали на мерседесах і навіть на сходах розмовляли по радіотелефону.

Тепер я опинився у напівпримарному світі, і давній сором пече мені душу. Я ж не хотів скривдити Анну, не знав, що для того, аби писати, їй не потрібен чоловік. Для того, щоб писати, не потрібен ніхто, хіба що ти