Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

Супроводжуваний їхніми поглядами, я повернувся до кабінки й допоміг Ренаті підвестися. Натягнувши капелюха й пальто, я вдав, що ми виходимо на вулицю. Здавалося, що всі мене зневажають.

Номер за конференційним тарифом був саме такий, що на нього заслуговують розпусники та перелюбники. Не більший за комірчину для мітел, він виходив на вентиляційну шахту. Рената впала в крісло й замовила в обслуги ще два мартіні. Я засунув штори, не для приватності — навпроти не було вікон — і не як спокусник, а лише тому, що ненавиджу дивитися в цегляні вентиляційні шахти. Біля стіни стояло ліжко-диван, накрите зеленою синеллю. Побачивши цю штукенцію, я зрозумів, що вона мене доконає. Я був певен, що ніколи не зможу це розкласти. Передбачивши таке випробування, вже не міг викинути це з голови. І мусив негайно прийняти виклик. Трапецієподібні поролонові валики не важили нічого. Я відкинув їх і стягнув покривало. Простирадла під ним були чистісінькі. Тоді став на коліна, навпомацки шукаючи важіль під каркасом дивана. Рената мовчки спостерігала, як моє лице напружується й наливається кров’ю. Я припадав до землі й тягнув, розлючений на фабрикантів, що виготовили такий мотлох, і на керівництво готелю, яке бере гроші від учасників конференцій і розпинає їх морально.

— Це як тест на рівень інтелекту, — сказав я.

— І що?

— Я пролітаю. Бо не можу розкласти цієї штукенції.

— То й що? Облиш її.

На цьому вузькому ліжку було місце лише для одного. Та, щиро кажучи, я не мав бажання лягати.

Рената зайшла до лазнички. В номері було два крісла. Я сів у fauteuil із бильцями. У мене під ногами лежав квадратик американського колоніального килимка, сплетеного гачком. У вухах стугоніла кров. Понурий коридорний приніс мартіні. Долар на чай він прийняв без слова подяки. Потім вийшла Рената. Її мерехтливий плащ досі був наглухо застібнутий. Вона сіла на диван, потягнула раз чи двічі мартіні й зомліла. Крізь пластик плаща я намагався послухати її серцебиття. У неї ж не серцевий напад, правда? Припустімо, що це серйозно. Чи можу викликати швидку? Я вимірював її пульс, по-дурному втупившись у свій годинник і збиваючись з рахунку. Для порівняння виміряв пульс і в себе. Я не міг зіставити результатів. Її пульс видавався не гірший за мій. Коли вона знепритомніла, їй, вочевидь, покращало. Була мокра й холодна на дотик. Кутиком простирадла я витер піт з її чола і спробував уявити, як Джордж Свібел, мій консультант із питань здоров’я, діяв би за такої надзвичайної ситуації. Я точно знав, що він зробив би — випростав би їй ноги, зняв би туфлі й розстібнув плащ, щоб полегшити їй дихання. Так я і вчинив.

Під плащем Рената була гола. Вона зайшла до ванної й скинула з себе одяг. Розстібнувши верхній ґудзик, я міг би зупинитися, та не зробив цього. Звісно, раніше я вже оцінював Ренату і намагався вгадати, яка ж вона насправді. Та навіть мої найсміливіші припущення були далекі від реальності. Я не очікував, що в неї все таке пишне й бездоганне. Сидячи поруч із нею на лаві присяжних, я зауважив, що перший суглоб її пальців — м’ясистий і, перш ніж звузитися, трішки роздається. Припустив, що її прекрасні стегна, для гармонії, теж мали би бути випуклі. З’ясувавши, що саме так і є, я почувався радше поціновувачем мистецтва, ніж спокусником. Моє побіжне враження, бо я не тримав її розщібнутою надто довго, було таке, що кожна тканина її тіла — досконала і кожен волосочок вилискує. Від неї струмував глибокий жіночий аромат. Коли я побачив, як усе влаштовано, то знову застібнув усі ґудзики, суто з поваги. Й, наскільки міг, привів усе до ладу. Потім відчинив вікно. На жаль, її чудові пахощі відразу ж розвіялися, але вона потребувала свіжого повітря. Я зібрав одяг, що лежав за дверима лазнички, й запхнув у її простору сумку, пильнуючи, щоб не загубити значок присяжної. Відтак у пальті, тримаючи у руці капелюх та рукавиці, я чекав коли вона отямиться.

Ми повторюємо одні й ті ж речі, знов і знов, із жахливою передбачуваністю. З огляду на це, людині можна вибачити бодай за її бажання причаститися красою.

* * *

А тепер — у шубі й чудовому м’якому універсальному та гнучкому аметистовому капелюсі, у вузькій шовковій сукні, що облягала її живіт і стегна — Рената висадила мене біля будівлі окружного суду. Разом зі своєю клієнткою, високою, могутньою дамою у попліні в горошок, вони сказали мені: «Сіао, бувай». Переді мною був величезний хмарочос із червонувато-брунатних каркасів і скла, а також безсенсовна скульптура Пікассо, зі своїми підпорами й сталевими листами, жодних крил, жодної перемоги, лише символ, нагадування, лише ідея витвору мистецтва. Дуже схоже, подумав я, на інші ідеї чи нагадування, якими ми живемо — вже не яблука, а лише ідея, реконструкція плодознавця того, чим колись було яблуко, вже не морозиво, а ідея, згадка про щось смачне, виготовлене із замінників, крохмалю, глюкози та іншої хімії, вже не секс, а ідея чи спогад про це, і так само з любов’ю, вірою, мисленням тощо. Розмірковуючи про це, я підіймався ліфтом, щоб дізнатися, чого від мене хоче суд із його фантомами рівності й справедливості. Коли двері ліфта відчинилися, то вони відчинилися просто так, жоден голос не промовив: «Моя Доля!». Чи то Рената й справді підійшла мені, чи голос уже не мав охоти озиватися.

Я вийшов і побачив свого адвоката Форреста Томчека та його помічника Біллі Сроула, які чекали перед кабінетом судді Урбановича вкінці широкого порожнього світло-сірого коридору — двох чесних на позір брехунів. За словами Шатмара (Шатмара, який навіть не міг запам’ятати простого прізвища Кроулі), мене представляв один із найталановитіших чиказьких правників.

— Чому ж тоді я не почуваюся в безпеці з Томчеком? — запитав я його.

— Бо ти уїдливий, нервовий придурок, — відповів Шатмар. — У його галузі права немає нікого шанованішого й впливовішого за нього. Томчек — один із найкрутіших фахівців у спільноті правників. Ці хлопці, які ведуть розлучні процеси, а також справи про поділ майна колишнього подружжя, мають свій клуб. Вони разом їздять до міста, грають у гольф, літають в Акапулько. За лаштунками він розказує іншим, як усе слід робити. Розумієш? Сюди входять гонорари, податкові наслідки. Все.

— Ти маєш на увазі, — сказав я, — що вони вивчають мої податкові декларації