Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Філіп почав малювати олійними фарбами. Уперше спробувавши цю благодатну техніку, він відчув неабиякий захват. Щоранку він брав свою невеличку скриньку з фарбами, сідав біля Лоусона і працював над своїм етюдом; від задоволення він навіть не помічав, що просто копіює роботу товариша. Філіп настільки потрапив під Лоусонів вплив, що дивився на світ його очима. Лоусон малював приглушеними фарбами, і їм обом смарагдова трава здавалася темним оксамитом, а кришталева синява неба перетворювалася у їхніх руках на тривожний ультрамарин. Липень день у день тішив гарною погодою, було спекотно; розпечене повітря зачаровувало Філіпове серце, сповнюючи його млявістю; хлопець часто не міг працювати, в голові штовхалися тисячі думок. Ранки Кері нерідко проводив біля каналу в затінку тополь, він читав кілька рядків, а потім півгодини дрімав. Іноді він винаймав розхитаний велосипед і їхав вкритим пилюкою шляхом, що вів до лісу, а там лежав на галявині. Романтичні думки переповнювали його уяву. Здавалося, між високими деревами блукають зі своїми кавалерами веселі та безтурботні панянки з картин Ватто, шепочуть одне одному легковажні чарівні дурнички, але відчувають, як тисне якийсь незрозумілий страх.
У готелі не було нікого, крім них та огрядної французької жіночки середніх років, із фігурою, як у героїв Рабле, і гучним непристойним сміхом. Щодня вона сиділа на березі річки, терпеливо чекаючи рибу, яку так і не вдалося впіймати, і часом Філіп спускався до неї і заводив розмову. Виявилося, що жінка займалася тією ж професією, що й славетна місіс Воррен[208], але назбиравши грошенят, тепер зажила спокійним буржуазним життям. Вона розповіла хлопцеві чимало розпусних історій.
— Вам треба їхати до Севільї, — казала вона ламаною англійською. — Найгарніші жінки на світі. — Француженка вишкірилася й похитала головою. Її потрійне підборіддя і велетенський живіт затремтіли від нечутного сміху.
Спека була така, що вночі неможливо було спати. Здавалося, наче тепло матеріалізувалося і застигло під деревами. Друзям не хотілося прощатися із зоряною ніччю, тож усі троє годинами мовчки сиділи на терасі кімнати Рут Челіс, занадто стомлені для розмов, але сповна насолоджуючись спокоєм. Слухали, як дзюркотить річка. Годинник на церкві вибивав першу, потім другу, а іноді й третю, перш ніж їм вдавалося дотягнутися до ліжка. Якось несподівано Філіп збагнув, що Рут Челіс і Лоусон коханці. Він здогадався, помітивши, як дівчина дивиться на молодого художника, та його поведінку власника; а коли Філіп сидів поруч із ними, він відчував навколо якісь потоки, наче повітря набрякло чимось дивним. Це відкриття збентежило хлопця. Він вважав міс Челіс близьким другом і полюбляв розмовляти з нею, але йому ніколи не спадало на думку, зблизитися з дівчиною. Якось у неділю вони зібрали кошик для пікніка і вирушили до лісу. Знайшовши галявинку, котра здавалася достатньо лісистою, міс Челіс повідомила, що серед такої ідилії неодмінно потрібно зняти черевики й шкарпетки. Це було б чарівно, якби її ступні не виявилися такими велетенськими, а на середніх пальцях не росли чималі мозолі. Через це її поведінка видалася Філіпові дещо кумедною. Однак тепер він дивився на дівчину іншими очима; у її великих очах і оливковій шкірі була якась м’яка жіночність; і Філіп здався собі дурником, адже раніше не звертав уваги на привабливість Рут. Йому здалося, наче дівчина злегка зневажає його, адже він не одразу помітив її принади, а Лоусон не приховував своєї переваги. Філіп заздрив другові та ревнував, але не до коханки, а до кохання. Йому хотілося опинитися на місці Лоусона і відчути те, що відчуває він своїм серцем. Кері непокоївся, він боявся, що не зустріне свого кохання. Йому хотілося захлинутися пристрастю, хотілося, щоб її могутня течія збила з ніг і понесла, закрутивши, невідомо куди.
Тепер міс Челіс і Лоусон здавалися йому якимись іншими, і від їхньої постійної присутності юнак втратив спокій. Філіп був незадоволений собою. Життя не давало йому бажаного, і виникало тривожне відчуття, що він марнує час.
Огрядна француженка швидко здогадалася, які стосунки пов’язують парочку, і повідомила про це Філіпу з грубою прямотою.
— А ви? — поцікавилася вона з посмішкою людини, котра наживалася на хтивості своїх ближніх. — Ви маєте petite amie?[209]
— Ні, — зізнався Філіп, червоніючи.
— А чому ні? C`est de votre age[210].
Юнак здвигнув плечима. У руках він тримав том Верленових віршів і з ним вирушив у мандри. Філіп спробував почитати, але заважала невтамована пристрасть. Він думав про випадкові зв’язки, до яких його схиляв Фланаґан, таємні відвідини будинків у cul-de-sac[211], де у плюшевих вітальнях продавали свої принади розмальовані жінки. Філіп здригнувся. Кинувся на землю, потягнувся, розправляючи кінцівки, наче молода тварина, яка щойно прокинулася, і відчув, що дзюркотлива вода і тополі, що легенько тремтіли від свіжого вітерцю, нестерпно прекрасні. Він закохався в кохання. Хлопець уявляв, як гарячі вуста торкаються його власних, як м’які долоньки обіймають його за шию. Він бачив себе в обіймах Рут Челіс, думав про її темні очі й дивовижно приємну на дотик шкіру; яким дурнем він був, коли дозволив вислизнути з рук такій надзвичайній пригоді. Хіба він не міг спромогтися на те, що зробив Лоусон? Утім, ці думки навідувалися до Філіпа лише тоді, коли він не бачив Рут — коли не міг заснути вночі або ліниво дрімав на березі каналу; побачивши дівчину, він почувався геть інакше — йому не хотілося обіймати її і складно було уявити собі поцілунок. Дивина та й годі. На відстані від Рут Філіп думав про її красу, згадував чарівні очі та вершково-бліде обличчя, а опинившись поруч, помічав лише занадто маленькі груди і трохи попсовані зуби; він не міг
