Кімната - Емма Донохью
— Хотіла б я...
— А чому ти хочеш на Небеса?
— Насправді я не хочу, то був жарт.
— Це зовсім не смішно.
— Так.
— Більше не хоти.
— Гаразд. Знай, що я тут, у клініці.
— Ти що, втомилася грати?
Я не чую нічого і думаю, що вона знову в Забутті.
— Ма?
— Так, утомилася, — відповідає вона. — Я зробила помилку.
— Ти більше не втомлена?
Вона знову мовчить, а потім каже:
— Втомлена. Але це добре.
— А ти прийдеш до нас погойдатися в гамаку?
— Прийду, і дуже скоро, — відповідає Ма.
— Коли?
— Поки не знаю, поживемо — побачимо. А в Бабці все гаразд?
— Так, і в Нерідуся теж.
— Чудово. А що у вас новенького?
— Все, — відповідаю я.
Вона сміється, а я не знаю чому.
— Тобі там добре, Джеку?
— Сонце обпекло мені шкіру, і мене вжалила бджола.
Бабця пускає очі під лоба. Ма каже ще щось, проте я не чую.
— Я мушу йти, Джеку, мені треба трохи поспати.
— А ти прокинешся?
— Обіцяю, що прокинуся. Я так... — Її голос зривається. — Я скоро знову зателефоную тобі, гаразд?
— Гаразд.
Більше вона нічого не каже, і я кладу слухавку. Бабця питає:
— А де твій другий черевик?
Я дивлюся, як під каструлею з макаронами танцює помаранчеве полум’я. Сірник з чорним обвугленим покривленим кінцем лежить на столі. Я суну його у вогонь. Він шипить і знову спалахує. Я кидаю його на плиту. Маленьке полум’я стає майже невидимим і потихеньку повзе по сірнику, аж поки він увесь чорніє і над ним знімається димок, схожий на срібну стрічку. Запах просто чарівний. Я беру з коробки інший сірник, запалюю його від полум’я і цього разу тримаю в руці навіть тоді, коли він шипить. Це мій власний маленький вогник, я можу забрати його з собою. Я окреслюю сірником коло в повітрі, думаючи, що він згас, але той спалахує знову. Полум’я розгоряється й охоплює весь сірник. Незабаром воно роздвоюється, і між його язичками на дереві з’являється маленька червона смужка...
— Гей!
Я здригаюся. Це Нерідусь. Сірника в моїх руках більше немає.
Нерідусь наступає на мою ногу.
Я кричу з болю.
— Він упав на твою шкарпетку.
Нерідусь показує мені скрученого сірника і тре мою шкарпетку в тому місці, де з’явилася чорна цятка.
— Хіба твоя Ма ніколи не розповідала, що з вогнем гратися не можна?
— У нас його не було.
— Чого не було?
— Вогню.
Він зачудовано позирає на мене.
— У вас, певно, була електроплита. Ти диви.
— Що сталося? — входить Бабця.
— Джек вивчає кухонне начиння, — відповідає Нерідусь, помішуючи макарони.
Він бере якийсь предмет і дивиться на мене.
— Це тертка, — згадую я.
Бабця накриває на стіл.
— А це що?
— Товкач для часнику.
— Не товкач, а давилка. Давити — це значно сильніше, ніж товкти.
Нерідусь усміхається мені. Він нічого не сказав Бабці про сірника, тобто збрехав, але з поважної причини — щоб мені не дісталося. Він бере ще якийсь предмет.
— Ще одна тертка?
— Ні, це ніж для цедри. А це що?
— А-а-а... віночок для збивання.
Нерідусь виловлює довгу макаронину і куштує її.
— Мій старший брат, коли йому було три роки, вивернув на себе каструлю гарячого рису. Шкіра на його руці так і залишилася зморшкуватою, немов чипси.
— Ага, я бачив чипси в телевізорі.
Бабця зачудовано дивиться на мене:
— Не можу повірити, що ти ні разу не їв картопляних чипсів. Потім вона піднімається ступанкою і починає переставляти речі в шафці.
— За дві хвилини макарони будуть готові, — каже Нерідусь.
— О, жменька чипсів — це не страшно.
Бабця спускається вниз із хрустким пакетом і відкриває його.
Поверх чипсів — смужки. Я беру одну скибочку і відкушую краєчок.
— Ні, дякую, — мовлю я і кладу скибочку назад у пакет.
Нерідусь сміється, а я не розумію, що тут смішного.
— Хлопчик хоче залишити місце для моєї домашньої локшини, — каже він.
— А можна мені замість цього побачити шкіру?
— Яку шкіру? — питає Бабця.
— Ну, його брата.
— О, він живе в Мексиці і доводиться тобі двоюрідним дідом. Здається, так.
Нерідусь виливає воду з каструлі в мийницю, і над нею знімається хмара гарячої пари.
— А чому двоюрідним?
— Ну, це просто означає, що він — брат Лео. Тепер ти зв’язаний з усіма нашими родичами, — каже Бабця. — Усе, що наше, — твоє теж.
— Як у «Лего», — мовить Нерідусь.
— Що? — питає вона.
— Ну, як у конструкторі «Леґо». Родичі тримаються разом.
— Я бачив «Лего» в телевізорі, — зауважую я.
Бабця знову дивується.
— Дитина виросла без «Леґо»! — каже вона Нерідусеві. — Не можу цього собі уявити!
— У світі мільйони дітей якось обходяться без «Леґо», — заперечує Нерідусь.
— Так, мабуть, твоя правда. — Бабця видається збентеженою. — У нас, певно, десь у підвалі завалялася коробка, хоч...
Нерідусь однією рукою розбиває яйце, і воно розпливається по макаронах.
— Вечерю подано.
У спортзалі я катаюся на велосипеді, прикріпленому до підставки. Якщо випростати ноги, пальці дістають до педалей. Я кручу їх тисячі годин, сподіваючись, що м’язи на ногах стануть суперсильними і я зможу побігти до Ма, щоб знову врятувати її. Коли ноги втомлюються, я лягаю відпочити на сині мати. Я піднімаю вільну вагу, от тільки не розумію, чому ці всі гантелі називають вільною вагою. Я кладу їх на пузик; мені подобається, як вони тягнуть мене донизу, тож із землі, що повсякчас обертається, я не впаду.
Дзінь-дзень. Бабця кричить, що до мене прийшов гість. Це лікар Клей.
Ми сідаємо на помості, і він обіцяє попередити мене, якщо раптом з’являться бджоли. Люди і бджоли мають махати руками і крилами, не заважаючи одне одному. Не можна гладити собаку, якщо його хозяїн не дозволяє цього, не можна перебігати дорогу, не можна чіпати інтимні місця, хіба що свої, та й то коли ніхто не бачить. А ще є особливі випадки, коли поліції дозволено стріляти, але тільки в поганих
