Кімната - Емма Донохью
Чому я сердега?
Вона схиляється над матрацом і торкається мого обличчя.
Я відвертаюся.
— Я просто хочу заплющити тобі очі.
— Лягай у ліжко, а я буду на надувному матраці.
Я чую, як вона пихкає й зітхає.
— Ну, гаразд. Я ляжу на хвилиночку...
Я бачу її тінь на перині. Щось гуп на підлогу — це її пантофля.
— Хочеш, заспіваю тобі колискової? — шепоче Бабця.
— Що?
— Пісеньку на ніч.
Ма співала мені пісні, але їх більше не буде. Вона розбила собі голову об стіл у палаті номер сім. Вона випила погані пігулки; гадаю, вона так стомилася від гри й поспішала на Небеса, що не стала чекати мене; чому вона не дочекалася мене?
— Ти плачеш?
Я не відповідаю.
— Ох, дорогенький. А втім, ліпше виплакати горе, ніж тримати його в собі.
Мені хочеться посмоктати моні, мені дуже-дуже хочеться посмоктати моні, я не можу без цього заснути. Я смокчу Зубчик Ма, це ж усе-таки частинка її, її клітини, бурі, гнилі і тверді. Не знаю, чи Зубчик завдавав їй болю, чи вона йому, та тепер вони вже не можуть зашкодити одне одному. І чому ліпше виплакати горе, ніж тримати його в собі? Ма казала, що ми будемо вільні, проте я зовсім не почуваюся вільним.
Бабця співає дуже тихо, я знаю цю пісню, але вона звучить не так.
— Колеса автобуса крутяться...
— Ні, дякую, — кажу я, і вона замовкає.
Я і Ма в морі. Я заплутався в її волоссі, я весь у вузлах і тону...
Це просто поганий сон. Так сказала б Ма, якби була тут, одначе її тут немає.
Я лежу і лічу — п’ять пальців на руці, п’ять пальців на руці, п’ять пальців на нозі, п’ять пальців на нозі. Я по черзі ворушу кожним пальчиком. Я кличу Ма подумки: «Ма! Ма! Ма!..» Та відповіді не чую.
Коли починає світати, я натягаю перину на голову, щоб і далі було темно. Думаю, що так, певно, почувається той, хто в Забутті.
Навколо мене ходять і шепочуть.
— Джеку, — каже Бабця біля мого вуха, але я перевертаюся на другий бік. — Як ти?
Я згадую про манери.
— Сьогодні не на всі сто відсотків, дякую.
Я кажу нерозбірливо, бо в мій язик уп’явся Зубчик.
Коли Бабця йде, я сідаю і починаю рахувати свої речі, що лежать у сумці з Дорою: одяг, черевики, кленову летючку, поїзд, дощечку для малювання, брязкальце, блискуче серце, крокодила, камінь, мавпочок, машинку й шість книжок. Шоста — «Ділан-копач» з крамниці.
Спливло багато-багато годин, і знову лунає вааа-вааа. Це телефон. До мене в кімнату заходить Бабця:
— Телефонував лікар Клей і сказав, що твоя Ма стабільна. Добре звучить, правда ж?
Це звучить жахливо.
— На сніданок — млинці з чорницями.
Я лежу нерухомо, наче скелет. Перина пахне пилом.
Чути дзінь-дзень, дзінь-дзень, і Бабця спускається вниз.
Голоси просто піді мною. Я лічу пальці на ногах, потім на руках, потім зуби, і так кілька разів. Щоразу в мене виходить правильне число, але я все ще не впевнений.
Бабця, захекавшись, знову заходить у кімнату і каже, що Дідусь прийшов попрощатися.
— Зі мною?
— З усіма. Він повертається до себе в Австралію. Вставай, Джеку, не варто так довго вилежуватися.
Не знаю, чому вона так говорить.
— Він хотів би, щоб я взагалі не родився.
— Що він хотів?
— Він сказав, що я не мав би з’являтися на світ і тоді Ма не була б Ма.
Бабця мовчить. Гадаю, вона пішла вниз.
Я висуваю обличчя з-під ковдри, проте Бабця все ще тут. Вона стоїть, узявшись під боки.
— Викинь з голови цю бридню!
— Що викинути?..
— Просто спускайся вниз і поїж млинців.
— Не можу.
— Ви тільки гляньте на нього, — каже Бабця.
І чого це хтось має на мене дивитися?
— Ти дихаєш, і ходиш, і розмовляєш, і спиш без своєї Ма, правда ж? Тому я впевнена, що й поїсти без неї теж зможеш.
Я тримаю Зубчика за щокою. Про всяк випадок. Я довго спускаюся сходами.
На кухні сидить мій справжній Дідусь, з багряними губами. Його млинці лежать у калюжі сиропу, де плавають багряні грудочки — це чорниці.
Тарілки на столі нормальні, білі, а от склянки неправильної форми, гранчасті. Посередині стоїть велика миска з сосисками. Я й не знав, що такий голодний. Я з’їдаю одну сосиску, потім ще дві.
Бабця каже, що соку без м’якуша не має, але мені треба чимось запити сосиски, ато вдавлюся. Я п’ю сік з м’якушем, і мікроби повзуть по моєму горлу. В кухні стоїть величезний холодильник, де повно коробок і пляшок. У шафках так багато харчів, що Бабці доводиться ставати на ступанку, щоб знайти те, що треба.
Вона каже, що мені слід помитися в душі, та я вдаю, ніби не чую її.
— Що таке «стабільний»? — питаю я Дідуся.
— Стабільний? — Він витирає сльозу, що навернулася йому на око. — Це коли не ліпше і не гірше, гадаю.
Він кладе ніж і виделку на тарілку.
Не ліпше і не гірше, ніж що?
Зубчик став кислим від соку. Я піднімаюсь у свою кімнату і лягаю спати.
— Солоденький, — каже мені Бабця, — не можна ж цілий день витріщатися в цей ящик.
— Га?
Вона вимикає телевізор.
— Щойно телефонував лікар Клей і питав, як твої успіхи. Мені довелося сказати, що ми граємо в шашки.
Я моргаю і тру очі. Навіщо вона йому збрехала?
— А Ма?..
— Він каже, що вона й досі стабільна. Може, і справді зіграємо в шашки?
— Твої шашки для велетнів і весь час падають.
Бабця зітхає:
— Повір, це цілком нормальні шашки. І шахи, і карти. А набір з маленькими магнітними шашками, що був у тебе з Ма, призначався для подорожей.
Але ми нікуди не подорожували.
— Ходімо на дитячий майданчик.
Я хитаю головою. Ма сказала, що коли ми будемо вільними, то сходимо разом.
— Таж ти вже багато разів бував надворі.
— То було в клініці.
— Але ж повітря всюди однакове, чи не так? Ходімо, твоя Ма казала мені, що ти любиш лазити по чомусь.
— Еге ж, я залазив на Стіл,
