Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
А Юра не спав: глуха нехіть до себе, стид, до якого признатися стає понад силу, пекли його, і це місце душі було, мов тіло одерте зі скіри, на яке ніхто не кладе скубанки в оливі. Він лихословив момент, коли легкою стопою скочив на об’юченого коня, а ворота батьківського двора зі скрипом зле таєної наруги подали всім вість неправдоподібну, що в саму годину скрути, у переддень дужань з наїздником Юра кинув свій край, готов кочувати легким серцем по дорогах, витертих ласими стопами всяких ловців щастя, шукачів пригод.
Правда, і тут ждали його несподіванки, загрожувала небезпека від лука і барди косоокого волокити. Половчина, та все це могла бути фантастичне лихо, тоді коли це в краю – було жорстокийї певником.
Нехай, що він мав тінь оправдання для вчинку, який його, одинця знатної сім’ї, відносив далеко поза безпосередну грозу хвилини, щоби зберегти рід з високими традиціями чести, порядку і матеріяльної сили. Його серце у найглибшій своїй істоті з таким обрахунком глухо не погоджувалося і Юра чув в устах смак зради.
Так, відколи опустив місто і хату, все що стрічав по дорозі, будь воно людина, звірова, чи дерево покрай курганів, все гляділо на нього насуплено і зловіще. Навіть вітер, і той повернувся неждано і гнав всп’ять обох, їздця і коня, аж грива запліталася і кучері буяніли з хмарами водно.
І тоді з гіркотою спізненої застанови Юра зрозумів, що побут Ясині в Ставищах, її мовчанка, мимохіть пірвані зв’язи пособили його рішенню – дуже не в пору.
З наглим роздертям серця він з’ясував собі аж тепер, що між ним а Ясинею нема вже нічого спільного на світі. Тілько одно могло б йому привернути шану в її очах, зв’язати наново, тільки одно…
Між тим це «одно» було немислиме, – не тілько тепер, у час гибелі права, проміж клекіт міжусобиць, але й давніше, за життя покійного владара, торговельна виправа степом без відділу правильного війська а то, бува, і княжого проводу належала до сміливих предпринять. Самому ж, тільки з гуртком слуг верстати степ у дорозі домів, де другу купецьку валку у повороті з набором у такій порі зустріти зовсім трудно, – являлося легкодушне й небезпечне.
Впрочім у Юри було важне батькове доручення: провідати, нехай, що за високу ціну, тайну нового гематінону, власности славного грецького золотаря, який вироблював непрозору, скляну масу у величавій, доси не бувалій червоній красці, та примінював її до мозаїки і розкішної посуди.
Оці ж вази зі скіфами та фенікійсько-грецькими взорами родом з чорноморських факторій, продавані у Галичі на вагу золота, не давали спокою Коливановичам…
І ще треба було у ткальнях Тессальоніки роздобути і проворно привезти домів сувій злотоглаву найвищого сорта, який вироблювали тілько для понтифікальних імператорських риз: на темно-багряній основі золоті візантійські вірли з вінками у дзьобах. Обійти чуйність цісарського монополю і перекинути дорогоцінности через межу держави було завданням, якого романтичний бік додавав принади далеким дорогам і снам у росах, з обличчям проти неба.
Юра згріб підборіддя з русим пухом над губами, пожалів себе:
– Життя, гомінкий будень, в Ясині ж воно вічне свято. Кожна згортка її стрункої сукні сяє здалеку культом річей неледви релігійним. В хаті у Словита разом з червоними гвоздиками на вікнах цвите пахливий спокій, від якого, глянеш, каламутна вода хрусталем взялась, а сонце з білих стін не квапиться за діброву. Прислуги ніде будьте не видно, але кожна робітна пора схоплена завчасу, бо дім як повна чаша, а чижми Доброніги ходять лиш по гладкому. Невжеж такий спокій годен родити гроші, так само як їх згрібає в скирти сутолока? Як гонитьба, далекозорість, увесь хист старого Йова Коливановича? Ледве.
Ось треба було виправити Юру в дорогу, – попри нього слуг, дорогий набір обійти, предвидіти все, запораїти від харчів до ліків, від постелі під кожну голову до подвійного одіння і взуття. Правда, дім гудів, як улий, але як все продумано, як завершено без догани!
А прийде осінь, з сіл, де батько позаводив не сади, – ліси яблуней та слив, тягнуть валки з податтю, з овочем і треба його якстій на всякий лад переробляти для дому і для світа, а все те обраховано, доцільно і скоро.
Чи виручила б коли Юрину матір-дбаху вдумчива Ясиня? Чи стала б з бойким розказом над ватагою слуг, над казанами, де димує голуба арома, – як треба невістці купців? Ні! Вона мрійниця, озеро в глибинах гір, де у полуднє бачиш зорі ночі…
Ще думав, як звідкись нахлинуло питання:
– Чого це у Галичі, віч-у-віч з Ясинею цей бік річей ніколи не зарисовувався так остро і чітко, як тепер?
Може тому, що Юра належав уже далині? Довгенько вже пахне риба над степом, величні води близько… Дніпрові пороги звиджуються у снах, веселий гамів купецьких жертвоприносин на Хортиці причувається ухові у звучній глуші степу… Повз берегів Понтійського моря до Царгороду як рукою подати!
Сон якраз торкнув злегка повіки юнака, як у тишину впав нагло високий оклик вартового:
– Каравана!
Що жило, схопилося з місць, – міг же вартовий навіть із своїм яструбиним зором помилятися у сутінках цих хмар, цих трав… Кожний допевнився у свойому оружжі, у мечеві, копії та стрілах, – уся ватага заняла оборонне становище внутрі чотиробока. І тоді над голови коней викотився сліпучий диск сонця.
А там шлях зарудів від здвигу возів, що повзли одинцем, круглими поворотами, як здоровий вуж, що від ситости перевалюється з боку на бік, – плахти вощанки верх скирт набору сліпо відбивали світ дня, багр сонця і мана була повна.