Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Поцілувала їх з чуттям, – для них, для них вона готова на герць з долею!

Сталося…

Аклан усів миттю на переді побіч монаха і дрожучи у собі від солодкої знемоги витав далеч одноманітною піснею чужої душі:

– Роде, розмаю, лісе сонних веж! О ночі, якою дише Чолгіан, зоря поранна!

Коні пішли як змії, учвал.

«Чого стала моя доненька?

Чи попалась у неволеньку?

Чи хміль, дочко, чи хмелиночка,

Маленькая та дитиночка?»

(з нар. пісень)

Похилена над діжею, жовтою, як віск, у білій платинці завузленій над карком. Чайка сіяла муку на розчину і роздумувала, як то там матері тепер на нових місцях?

Вістовський пекар, з яким вона зв’язала нещодавно свою судьбу, заробляв добре, а літо – жниво для крамарів. От вони їздять певно удвоє проміж села з повним візком печеного, солодкого і солоного краму, – коржів, завиванців, медяних серць, ще й ріжкатих баранчиків із овечого сиру, а за ними юрба дітей, дівчат…

Який підвечір у росах! Над деревами попал неправдоподібний… Хтось ніби окликнув її імя проміж сад? У далекому голосі яка спрага! Серце Чайки усе напоготові дзбаночок води подати, та пробіг! Спомин у кучерах і богацьких оксамитах, Байдук?

Ні, – тишина.

Як дивно! Життя здавалося вовчим долом, а ось розгорнулася в один раз стежка на простір, дорога бита, як стріла! Новенька діжа на трох ніжках, накрита ряденцем, де тріскають пахливі дувки, це той хід у світ, це будуче з веселими бровами! Всі церкви й монастирі братимуть просфору від неї, як брали довгі роки від її матери… Придбала величавий кіш, скатертину з пітрицького полотна, – до того здумала нові коржі, дивні смаком, за якими питають уже скрізь… Гладко зачесаній, з косами високо над чолом, у цьому доброму уборі, – з давнини, хіба ж її доведеться стрічати що друге між людьми, як усміх і прихилля?

Коли б тілько не ця пустка довкола, де, здається, шепоче одно дрібнесеньке серце, хоч дзвонить тілько її власне! Як радісно була б ділила свій хліб з найближчою істотою, що її дев’ять день тому винесено на рушниках, – геть! Для чого ж не ждало обновленої долі, та обсипалося з рожаним квітом ураз?

Цить… Шелеснуло… Блукає…

Душка ходить по стебелечках, що розкинені біля рівно вимащених челюстий, ховається у сирий віник, скрипить проміж різки… Торкнула на ослоні черепок – тарахкальце, – вже під стелею, аж легіт вдарив об Чайчині вії. Проміж зілля на покуті блимнула як біль: на головці шапочка вишита коциком та роз мальована сухозолотом… Або ж мама забула дати грошик у пазушку, якщо трафиться скрута, – там? Не встромила ж голки в рукавець, а крашанки хіба не поклала край правого ушка?

Чого шукає, – чого?

Розвела малі руки й наслухувала, коли у відповідь залунав тихий плач десь із вершка дерева, що нахилило одну вітку у саме вікно. Через хвилину біла кулька сховзнулася проміж листя вниз і сіла, отрясаючи дрож… Це було котя, як дівчинка у білій сорочечці з чорними закруцьками побіля вушок, ніби тими малими кісками, звиненими цупко в кружальця.

То Чайка здавила рукою роздзвонене серце, підійшла навшпиньках, обходом, і закинула рам’яна тепле тільце, на білу шубку, що з муркотом присіла на підвіконнику. Укрила в обіймах живину, наткнулася на вутлі реберця, доглянула язву на одній лапці…

– А ти ж маленьке, а ти ж… нічиє… потручуване людськими ногами! Ти… ти моє дитя… в котячій шубці!

О, приблукана утіхо! Дев’ять день сьогодня, як вснуло маленьке навік і завтра вже не мало б права до хати і до колиски, а ось душка не забажала у вирій, і глянь! У котикові муркотить, у безбатьченку…

– А ти ж маленьке, а ти ж… нічиє! Моє дитятко в котячій шубці!

І побігла, як біль поблідла від вражіння шукати мисочку з квіткою, загріти молоко, коли висока тінь майнула на стіні проміж сумерк, червоний під новий вітер, молодий.

А стежкою, садом, хтось то ставав, то йшов… Квапився без оспіху, винуватець…

Згодом поклав руку на засуві дверей і довго припочивав, нібиі на ньому оперлися не пальці, а чиєсь знеможене серце.

Мабуть пошпотнувся об розбитий «за всі голови» похоронний глек біля порога, що лежатиме там ще до сього днішної ночі? Доглянув у вікнах жалібний, дев’ятиденний перевіс, взірчату крайку з-над колиски?

– Чайко, забудь!

– Я забула.

– І прости.

– Не прощу.

Мужчина в оксамитах не переступав порога, опирав чоло об одвірок і дихав важко… Оповідав, як її звид з ямочками на щоках, довгими брівми і жмутом волосся, що сипко гойдалося понад ті брови, не дає душі його спокою…

Й рам’я, оперте об його плече, поклало б знову дійсну ціну стремлінню, а так, нікому не має діла до Байдукових невдач і насолод, до самоти, як їдь, понад все…

Із пітьми брів очі золотаря жевріли, як згар, боялися поразки:

– Ненавидиш мене?

Мовчання.

– Подумай хоча б про себе… На чиї руки останешся, скажи?

Повернула погляд там, звідки йшов теплий шепіт тіста під ряденцем, і піднесла проти Байдукового обличчя вузькі руки, долонями уверх.

– Але – з ким?