Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева
В одній з хвиль княгиня пригадала, що ретязки від клади з воском, від скринь з полотнами лежать у кошику з шитвом у діточій одрині, – не зараз віднайде їх там, кому треба… Непокій, як мрачний вихор, облетів її серце ще завивніше, коли згадала старуху Нонну, напівсліпу гладильницю церковних стихарів, устами якої вона молилася, коли у самої серце було порожнє.
Треба було оставити їй жменю срібла, дати сувій рядна на рубаття, шубку хоч яку проти зими… З глибини болю, неледве матеріяльного, виринув іще перед княгинею величний лоб пса, смугнастий от як лик тигра, строгі очі в янтарних блисках, у сяйві відданости до смерти…
Кого з черги обдарує він своїм очарованням людиною, цей і вітхненний друг покійника, радісна тінь дітей? Кого?
Здавалося, йшли так всю ніч і було дивно, що рання зоря ще не сходила.
Самота розкинулася тепер на всю ширину ночі. Хижа проскурниці Чайки, наряджена місяцем, спала під крилами рясних груш. Об ворітця оперлася, аж лягла на ній грудьми, мов серед глухого ридання дівчина у чільці, – косонька розтріпалася…
Ні, – це тілько купка огняних мальв, збитих оноді бурею, клонилася на тин під вогкий легіт ночі, колихала корони в сріблі…
Обійшли хату здалека, прямували в дремливі тіни вуличок, углиб старого міста. Крислаті житла купців, оглухлі під зеленню, спали найкріпшим сном, – без снів. Недавно здвигнений, білий як облак Іліїнський собор виплив проти них прекрасними світлими сходами, ніби дорога в небо. Мідяна брама сяяла сонним плесом, на кольоровій стяжці шиби сивий кінь рвав із копита в казочний світ, а їздець, вигнутий в скоку, як ялиця за вихром, пер його боки срібними залізцями. По склі блукав самітний промінь, – освітить, бува, на хвилю шовковий жмут гриви, в уплітках, – руку в залізі з копієм, гранчасту бороду воя й спочине… Знову майне уверх, запалить кичку білих пер на шеломі, зрум’янить тепло вістрє копія й згасне…
Пробігли мимо, видовжені тінями аж ген, на Воскресенську нивку, за старомниський сад…
А там Птичий торг виметений охайно, от як тік під неділю, торчав іздалеку туманними видивами спертих у козли столів та ослонів, щей вивернених горі дном великих кошів із верболоза. Станичка мійського провірника мір і ваг заперта наглухо, присіла насередині, ніби хатка на курячій ніжці, що от-от закрутиться довкола себе.
Мелькнув круглий, як вежа, захист стольного правника, що пильнував висоти цін, ходив із княжою хартією, клав око на всі міри й ваги, ще й контрибуціями карав чужоземного купця, який торгував без дозволу…
Як привиди, увеличен! ніччю, чорніли спуди, звіси, ставила…
Ще дві-три улички призадумані над собою останком полохливої мрії і стіна градна, як чорний хитар між затишною безпекою життя і невгомонними вітрами далини, винирнула перед збігцями, спинила доразу.
З лисячою бистротою Половчин посунувся здовж муру, зашарудів долонею по камінню, а тоді схилився і поліз зі своїм тягарем у діру градну, підмиту дощами, вишарпану кигтями купи вітрів і ніби оставлену руїні. Тепер кинув кудись перед себе дошку, добуту з могилки хворосту обіч, важко дишучи, десь там краями закріпив її та опинився по тім боці рова, на прикрій горбовині, лицем у лице з розгойданою пусткою ночі.
Вийшли на биту дорогу, як у похміллю. Прямували на північ. Два велетенські ясені стояли серед піль підгороддя, намічували шлях у голубій тьмі.
– Хтось креше вогонь, – заговорив Аклан.
Іскра одна і друга зачеркнула коротку лінію, згасла. Перед княгинею стояв патер Рафаїл, спертий об кований віз. На ремені вкруг пояса чорнів здалий меч. Коні порскотіли.
– Крайний час, пробіг! – вистогнав монах розтрясений, гей трепета. – Діждемо так світанку.
Але княгиня з різьбленою церковцею на руці і сонним хлопчиком біля колін, смертельно бліда, готова була вертати. Стопи її горіли, зір засувався райдужним куривом ніби від отрути. Куди це вона вибирається проти ноченьки сумненької? Слідом крови? Вклонитися порогам, звідки грянула тисяча булатних у груди князя – грізної мови? Прибитися до чужого стола й не знати собі там місця? Замість кількох десятків сильних ворогів мати їх круг себе без числа?
– Стій! – крикнула гостро до Половчина, який хотів покласти спляче хлоп’я на м’яких шкірах унутрі воза. – Не кортить мене на цей хліб, Аклане! – вибухнула сердито у пристраснім знеохоченню і болю. – Вертаймо!
Певність, що через яку годину могла б покласти діти у тихій одрині з тим кущем білої кашки перед вікнами, а ранком видати пряжу служебкам і сісти за золотою гладдю єпитрахиля для Іліїнського собора, видалася їй чарівно простим виходом із фантастичного пережиття.
– Що ж? – глупо пробормотів посірілий монах, не годен одоліти жаху.
Він зовсім охляв від цеї несподіванки, хоч кожна жила палала у ньому, як огонь під суховій. Хижа утома затискувала і розправляла його тремкі пальці в суках, як дерево. У горлі застряг високий спазм, серце сурмило тривогу. Ще трохи й лакома щока стане літати, як у дикого кота на вид розгойданої на гильці тетери.
– Ось і край виправі, – сказав із ненавистю. – Здається, алярм у городищи.
І справді: з вежі удруге вже вилетів протяжний свист, окружив приспане старе місто і як камінь з пращі впав збігцям до ніг.
– Ось як виглядає день, побитий зловісним дожиданням! Ось як сон, затроєний муками непокою зі скритовбійцею за дверми! – подумала останком сил.
– Друга обміна! – крикнув, нюхаючи повітря Аклан.
Поривчастим рухом княгиня увійшла на ступінь, скочила під
