З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

Її голос був дуже лагідним.

— Не хочу, — вимовила я повільно й дуже тихо. Я вперлася ліктями в коліна та схилила голову на руки.

— Будь доброю до себе, Елеанор, — сказала Марія, — у тебе все дуже добре виходить.

Я мало не засміялася. Безперечно, я не відчувала, що в мене добре виходить.

До і після пожежі. У тому полум’ї я загубила щось вкрай важливе — Маріанну.

— Що мені робити? — раптово вигукнула я в розпачі. — Щоб рухатись вперед, щоб мені покращало, щоб я почала жити. Як мені все налагодити? Як мені полагодити себе?

Психотерапевт поклала ручку на стіл і заговорила, впевнено, але обережно:

— Ти вже це робиш, Елеанор. Ти значно хоробріша та міцніша, ніж тобі здається. Тому продовжуй у тому ж темпі.

Коли вона мені усміхнулася, усе її обличчя пронизали теплі лінії. Я знову опустила голову, відчайдушно ховаючи емоції, що розривали мене. До горла підкотив клубок, очі щипало від сліз, а всередині розлилося тепло. Тут я була в безпеці, зовсім скоро я розповім про сестру більше, навіть якщо це буде дуже складно.

— Тоді побачимось наступного тижня? — спитала я. Коли я поглянула на неї, вона все ще усміхалася.

* * *

Пізніше того ж дня ми з Глен дивилися телевізійне шоу, де люди з вкрай хибним розумінням статистики (особливо щодо теорії ймовірності) обирали пронумеровані коробки з чеками всередині, які потім треба було відкривати по черзі, щоб зібрати шестизначну суму. Обираючи, вони спиралися на ідіотські чинники, як-от: дату їхнього народження, чи людину, про яку вони піклувалися, чи номер їхнього будинку, а дехто, що найгірше, зауважував, що має передчуття.

— Люди — ідіоти, Глен, — сказала я, поцілувавши її в голову, а потім занурила обличчя в її хутро, яке відростало так швидко, що тепер вона могла дозволити собі залишати його на моєму одязі та меблях з кумедною невимушеністю. Вона замуркотіла у відповідь.

Пролунав дверний дзвінок. Глен позіхнула, роззявивши пащу, а тоді зіскочила з моїх колін. Я нікого не чекала. Я підійшла до дверей, думаючи про те, що можна було б встановити на дверях вічко, як у шпигунів, аби знати, хто за ними стоїть, перш ніж відчинити. Однак ця театральщина здавалася мені нудною. Хто там за дверима? Нудно. Мені не подобаються пантоміми та детективні романи — я полюбляю отримувати всю необхідну інформацію якомога швидше, щоб можна було формулювати свою відповідь. Я відчинила двері й побачила Кіта — сина Семмі. Він стояв на порозі й здавався знервованим. Трохи здивована, я запросила його увійти.

* * *

Коли Кіт усівся на мій диван з чашкою чаю, Глен знову зникла. Найбільше їй подобалася власна компанія. Вона терпіла мою присутність, але в душі була відлюдником, як Дж. Д. Селінджер чи Унабомбер.[19]

— Дякую за чай, Елеанор. Але я ненадовго, — промовив Кіт, після того як ми обмінялися звичними жартами. — Моя дружина сьогодні ввечері йде на зумбу, тому мені треба наглянути за дітьми.

Я кивнула, замислившись над тим, що таке ця зумба. Він потягнувся до свого наплічника, трохи посунув ноутбук і дістав пакунок, загорнутий у пакет, — я помітила, що пакет був з магазину «Теско».

— Ми розбирали батькові речі, — дивлячись просто на мене, він бубонів, ніби підбадьорюючи себе. — Нічого такого, але ми подумали, що ти хотіла б зберегти це, на пам’ять. Якось Реймонд розповідав, що тобі сподобалася ця річ, після того як ви допомогли тату… — слова застрягли в його горлі, і він затих.

Я обережно розгорнула пакунок. Це був гарний червоний светр, той, що був на Семмі в день, коли ми з Реймондом знайшли його на вулиці. Я понюхала його — легкий аромат яблук і віскі, а ще любові — запах Семмі. Я міцно пригорнула светр, відчуваючи м’якість і тепло у своїх долонях, ледь відчутну присутність Семмі.

Кіт підійшов до вікна і поглянув на вулицю — і я його розуміла. Коли щосили намагаєшся опанувати емоції, нестерпно бачити, як інші люди намагаються вгамувати свої. Він не міг винести моїх сліз. Я пам’ятаю, я пам’ятаю.

— Дякую, — сказала я. Він кивнув, стоячи спиною до мене. Усе було очевидно для нас обох, але ніхто не наважився цього озвучити. Іноді це найкращий вибір.

Після того як він пішов, я одягнула светр. Звісно, він був на мене завеликим, але так навіть краще, адже светр міг цілком мене огорнути, щоразу коли мені це потрібно. Прощавальний подарунок від Семмі.

36

Щоб дістатися офісу Марії Темпл, треба спершу під’їхати автобусом у центр міста, а потім трохи пройтися. Термін мого проїзного закінчився, і це було симптомом мого звичного Weltschmerz,[20] морального занепаду, адже я навіть не подбала про те, щоб відновити його минулого тижня. Маріанна. Усе інше — лише дрібниці. Я передала два фунти водієві у віконечко під табличкою з бридкою наліпкою «Решти немає», тому я була змушена пожертвувати двадцять пенсів. Хто взагалі думає про двадцять пенсів, коли доходить до оплати?

Усі одиночні сидіння були зайняті пасажирами, а це означало, що мені доведеться сісти поряд з незнайомцем. В іншому настрої мені подобалася ця гра: за десять секунд уважно оглянути пасажирів і обрати найбільш струнку, нормальну, чисту на вигляд людину, з якою можна сісти поряд. Помилка у виборі псує п’ятнадцятихвилинну мандрівку в місто — вас або затисне жиром, або ж ви будете змушені дихати ротом, щоб мінімізувати проникнення до органів чуття смороду від немитого тіла. Такими були враження від поїздок у громадському транспорті.

Однак сьогодні мені не хотілося грати, тому я просто сіла спереду, незважаючи на переваги та недоліки мого супутника. На щастя, мені випало сісти поряд з літньою жінкою, трохи в тілі, але не занадто, від якої линув аромат лаку для волосся та яка не намагалася розпочати розмову. Добре.

Вона вийшла на наступній зупинці, і я залишилась сама. Увійшло багато людей, і я помітила вродливого молодика — високого, стрункого, з непропорційно великими карими очима. Він грав у розглядання, щоб обрати собі місце. Я з радістю чекала, що він сяде поруч, і була впевнена, що він не божевільний і приємно пахне.

Однак він проминув мене і сів з іншого боку автобуса, біля невисокого, убогого чоловіка в спортивній куртці. Я не могла в це повірити! На наступній зупинці в автобус сіли ще двоє — одна людина пішла на другий поверх, а інша — знову оминула вільне місце поряд зі