З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

— Гадаю, у тобі є щось чаклунське, Елеанор, — засміявся він.

Я знизала плечима. Тепер на доказ цього в мене навіть була чорна кішка.

— Я недавно зустріла Лауру на вулиці, — пояснила я. — Вона сказала, що ви побачитесь.

Він зробив великий ковток.

— Так. Вона кілька разів мені телефонувала, запитувала, чи не хочу я зустрітися. Минулого вечора ми пішли дивитися кіно, а потім трохи випили.

— Звучить непогано, — сказала я. — То ви тепер зустрічаєтесь?

Він махнув офіціанту, щоб той приніс ще пива.

— Лаура дуже мила дівчина, — зауважив він, — але не думаю, що колись знову її побачу.

Офіціант приніс Реймонду пиво та меню, а я замовила Dandelion and Burdock — пиво з кульбаби та лопуха. Дивно, зважаючи на те, що це модний бар у центрі міста, такого в них не було, тому мені довелося замовити «Доктор Пеппер».

— Чому ні? — запитала я. — Лаура дуже ефектна.

Реймонд зітхнув.

— Усе трохи складніше, Елеанор. Мені здається, вона, мабуть, трохи… трохи вимоглива для мене, якщо ти розумієш.

— Насправді не дуже.

— Чесно кажучи, вона не мій тип. — Він голосно сьорбнув. — Тобто зовнішній вигляд, звісно, важливий, але також потрібні втіха й насолода від компанії одне одного. Чи не так? У нас з Лаурою мало спільного.

Я знизала плечима, не знаючи, як краще відповісти. Навряд чи я мала в цьому досвід.

Якусь мить ми мовчали. Він здавався дуже блідим і стурбованим. Класичні симптоми похмілля. На щастя, я ніколи не страждала від чогось подібного, адже мені пощастило мати залізне здоров’я.

Я замовила омлет, який готував Арнольд Беннет, а Реймонд обрав повний сніданок з додатковою порцією грінок.

— Учора ввечері перебрав віскі вдома з Дезі, — пояснив він. — Сніданок має допомогти.

— Реймонде, не звикай до випивки, — сумно сказала я. — Ти ж не хочеш, щоб з тобою сталося те, що зі мною?

Реймонд узяв мене за руку.

— Ти добре з цим впоралася, Елеанор.

Нам принесли їжу, я намагалася не дивитися, як Реймонд снідає. Це завжди вкрай неприємне видовище. Цікаво, як там Глен. От якби наступного разу можна було взяти її з собою і вона сиділа на високому стільці за нашим столиком. Я не мала нічого проти цього, але обмежені котоненависники могли поскаржитися.

— Дивись, Реймонде! — я підсунула свій телефон до його обличчя.

Він глянув перші чотири знімки.

— Дуже мило, Елеанор. Здається, кішці в тебе добре.

— Продовжуй гортати, — підбадьорила я. Він неуважно прокрутив ще кілька знімків, вочевидь втрачаючи інтерес. Це ніби метати перли перед свинями.

Чекаючи на каву, ми розмовляли про різні дрібниці. Коли каву нарешті принесли, у нашій розмові настала перерва, а потім Реймонд розсипав цукор на стіл. Він почав згрібати крупинки вказівним пальцем, беззвучно бурмочучи, він завжди так робив, коли відчував тривогу. У нього були покусані кутикули і не дуже чисті нігті — іноді цей чоловік дратував.

— Елеанор, — сказав він, — слухай, мушу тобі дещо сказати, але пообіцяй, що не сердитимешся.

Я відсунула каву й зачекала, коли він продовжить.

— Я пошукав деяку інформацію про твою маму, про те, що тоді сталося…

Я поглянула на крупинки цукру. Як кожна з них може бути водночас такою крихітною і такою бездоганно загостреною?

— Елеанор? Не впевнений, що я знайшов потрібну інформацію, але я ґуґлив «підпал» і рік, коли це сталося, а ще Лондон, і знайшов кілька газетних статей, які б ти, мабуть, захотіла переглянути. Якщо не хочеш, ми не будемо цього робити. Я просто хотів знати, раптом ти… ну, раптом ти передумала.

На мить я подумки перенеслась у щасливе місце, рожево-біле м’яке місце з маленькими блакитними пташками й дзюркотливими струмочками, а тепер ще з напівлисою муркотливою кішкою.

— Де, ти кажеш, зараз твоя мама? — запитав він дуже обережно.

— Не знаю, — пробурмотіла я. — Це вона зв’язується зі мною. Завжди.

Я спробувала зрозуміти вираз його обличчя. Іноді мені важко розуміти думки інших людей. Зашифрований кросворд значно, значно простіше розв’язати. Якби мені довелося вгадати, що написано на його обличчі, я б сказала, що то була суміш смутку, жалю й страху. Загалом нічого хорошого. Але основними почуттями були доброта і лагідність. Він сумував і боявся за мене, але він не хотів мене кривдити, анітрохи. Тому я заспокоїлась.

— Слухай, ми більше не будемо порушувати цю тему. Добре? Я просто хотів сказати, якщо ти раптом щось пригадаєш… під час сеансу в психолога чи будь-де… я можу дати тобі деякі відповіді. Але якщо вони потрібні, — швидко додав він.

Я замислилась над його словами й відчула легеньке роздратування.

— Реймонде, насправді буде недоречно, якщо ти спробуєш провести мене через це, принаймні зараз, — промовила я.

«Потерпи трохи, Маріанно. Я вже близько». Я поглянула на обличчя Реймонда, яке зблідло ще дужче, щелепа відвисла, а погляд став скляним і втомленим. Видовище не з приємних.

— Ти ж не єдина людна, яка вміє користуватися комп’ютером. Це моє життя, і коли я почуватимуся добре та буду готовою, то зможу, — я красномовно поглянула на нього, — провести самостійний пошук.

Він кивнув і заговорив. Я підняла руку долонею до нього, щоб зупинити його. Це був дуже грубий жест, але, мушу зізнатися, що відчула таємне хвилювання від задоволення. Після цього я відсьорбнула зі склянки. На жаль, напій майже скінчився, і з соломинки пролунав гиденький звук, утім, я таки донесла до нього свою думку.

Закінчивши пити, я впіймала поглядом офіціанта й попросила рахунок. Реймонд мовчки схилив голову на руки. Груди прошило болем. Я скривдила його — його почуття. Я приклала руку до рота й відчула, як на очі накочуються сльози. Він подивився на мене, потім нахилився та рішуче взяв мої руки у свої. З його невеликої бороди вирвалося зітхання.

— Вибач.

Ми промовили це слово одночасно. Ми спробували знову, і знову сталося те саме. Я засміялася, і Реймонд також. Спершу це були короткі сплески сміху, та згодом вони стали довшими. Це був справжній сміх, той, від якого здригаєшся всім тілом. Заплющивши очі та роззявивши рота, я аж хрипіла. Я відчула себе вразливою і разом з тим дуже розслабленою та спокійною. Я уявила, що почувалася б так само, якби мене перед ним знудило чи захотілося в туалет.

— Слухай, усе це цілком моя провина, — сказав він, коли ми нарешті заспокоїлись. — Мені дуже прикро, що я тебе засмутив, Елеанор. Мені не треба було починати цієї розмови, особливо сьогодні, коли в мене