З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен
— Винний, каюсь, міс О, — сказав він.
Ми увійшли до мережевого кафе — я бачила багато таких по місту. Ми стали в чергу, і я замовила велике мокачино з подвійними вершками і горіховим сиропом. Молодий чоловік запитав моє ім’я.
— Навіщо вам знати моє ім’я? — спитала я спантеличено.
— Ми напишемо його на вашому стаканчику, — пояснив він, — щоб не переплутати, де чий напій.
Дивно.
— Я не чула, щоб хтось іще замовив мокачино, — запевнила я, — я впізнаю свій напій, коли він буде готовий.
Він поглянув на мене, тримаючи ручку в руці.
— Мені потрібно написати ваше ім’я, — повторив він. Його голос був впевненим, але знудженим, як часто у людей в уніформі.
— А я б хотіла зберегти крихту конфіденційності та не повідомляти своє ім’я всьому середньому персоналу кафе, — сказала я так само рішуче.
У черзі позаду нас почали нарікати, і хтось пробурмотів щось типу «заради всіх святих». Виявилося, що ми в безвиході.
— Гаразд, — сказала я, — мене звати міс Елеанор Оліфант.
На мить він завагався.
— Я напишу «Еллі», — сказав він, записуючи. Реймонд мовчав, але я відчувала, як його широкі плечі і безформне тіло здригалися від сміху.
Надійшла його черга.
— Рауль, — назвався він, а потім вимовив ім’я по літерах.
Коли ми забрали наші напої, між іншим без жодних проблем, то сіли за столик біля вікна й почали спостерігати за перехожими. Реймонд насипав три пакетики цукру в американо, а я вирішила не піддаватися бажанню порадити йому більш здоровий вибір.
— Отже, — сказав він, після того як завершилася комфортна тиша. — Як усе було?
— Усе було добре, — кивнула я.
Він уважніше поглянув на мене.
— Скидається на те, що ти плакала.
— Так і є, — відповіла я. — Але все гаразд. Нормально плакати, коли говориш про свою мертву сестру.
Обличчя Реймонда скривилося від шоку.
— Вона загинула в пожежі. Матуся навмисне її влаштувала. Ми не мали вижити, але якимось чином мені це вдалося. А от моїй меншій сестрі — ні.
Коли я вимовляла ці слова, мій голос був на диво спокійним. А коли я закінчила говорити, то відвела свій погляд, знаючи, що, обмірковуючи цю інформацію, обличчя Реймонда буде виражати емоції, які я ще не готова переживати. Він заговорив, але йому було нелегко.
— Знаю, — спокійно промовила я, даючи йому хвилинку зібратися з думками.
Будь-кому складно усвідомити цю інформацію. Мені от для цього знадобився не один десяток років. Я розповіла йому, що сталося з Маріанною, а також про те, що скоїла матуся.
— Тепер, коли я нарешті можу говорити про те, що вона зробила зі мною та з Маріанною, я не можу допустити, щоб матуся й далі залишалася в моєму житті. Я маю звільнитися від неї.
Він кивнув.
— Тобто ти…
— Так, — підтвердила я. — Наступної середи, наступного разу, коли я з нею розмовлятиму, я скажу їй, що це кінець. Що настав час обірвати зв’язок, назавжди.
Реймонд кивнув майже схвально. Я відчула спокій, адже була впевнена в подальшому шляху. Це було нове для мене відчуття.
— Є ще дещо, що я хотіла б зробити. Мені треба дізнатися все про те, що сталося тоді зі мною, з нами. Я пам’ятаю деякі деталі, але тепер хочу знати все. — Я кахикнула. — Реймонде, ти допоможеш мені з’ясувати, що сталося, ти розкажеш мені про пожежу? — запитала я, не дивлячись на нього, ледве чуючи себе. — Будь ласка.
Прохання про допомогу було для мене справжнім прокляттям. І я сказала про це Марії. «А як ти до цього справлялася?» — запитала вона. Мені не сподобався її тон, але вона мала рацію. Однак це не означало, що це легко.
— Звісно, Елеанор, — сказав він. — Будь-що. Коли будеш готова. Будь-що. — Він взяв мої руки та ніжно їх стиснув.
— Дякую, — сказала я тихо і з полегшенням, відчуваючи вдячність.
— Те, що ти робиш, — це чудово, Елеанор, — сказав він, дивлячись нам мене.
Ось що я відчула: тепла вага його рук на мені; щирість у його посмішці; ніжне тепло від якогось відкриття, схоже на те, як деякі квіти розгортають вранці свої пелюстки назустріч сонцю. Я знала, що відбувається. Це була не пошрамована ділянка мого серця, доволі велика, щоб впустити трохи любові. Там досі залишалося місце.
— Реймонде, ти не уявляєш, як багато це значить для мене, як багато для мене значить мати друга — справжнього, дбайливого друга. Ти врятував моє життя, — прошепотіла я, переживаючи, що з моїх очей линуть сльози, тут у кафе, що збентежить нас обох. Тепер, коли я почала частіше плакати на людях, мені здається, що я змогла б це зробити на раз-два.
Реймонд дужче стиснув мої руки, і я подолала бажання витягнути їх і сховати за свою спину.
— Елеанор, не дякуй мені. Ти б зробила для мене те саме, ти ж це знаєш.
Я кивнула. На мій подив, я зрозуміла, що він має рацію.
— Пригадую, як вперше тебе побачив, — сказав він, хитаючи головою та посміхаючись. — Мені здалося, ти божевільна.
— Я ще та божевільна, — сказала я, здивована, що він думав інакше. Усе своє життя люди казали мені це.
— Ні, ти не така, — усміхнувся він. — Ти, звісно, трохи схиблена, але в хорошому розумінні цього слова. Ти змушуєш мене посміхатися, Елеанор. Тобі байдужі всі ті безглузді речі — не знаю, тобі не хочеться бути класною, тебе не цікавить офісна політика чи інші дурниці, через які переймаються інші люди. Ти робиш те, що хочеться тобі.
От тепер я вже плакала — і ніяк не могла стриматися.
— Реймонде, ти свиня, — сказала я. — Через тебе потече мій макіяж.
Я трохи дратувалася, коли це говорила, але потім я захихотіла, і він теж засміявся. Він передав мені серветку з логотипом кафе, і я витерла нею темні сліди від туші.
— Без нього тобі значно краще, — сказав він.
Зрештою, ми дійшли до того моменту, коли потрібно було шукати зупинки своїх автобусів.
— Коли побачимося?
— О, ми побачимося значно раніше, ніж ти думаєш! — усміхнулась я.
— Що ти маєш на увазі? — запитав він спантеличено й зацікавлено.
— Це сюрприз! — сказала я, жестикулюючи і театрально знизуючи плечима. Я ніколи не бачила виступів ілюзіоністів, але саме так намагалася виглядати.
Реймонд залився сміхом.
— Тоді нетерпляче чекатиму, — сказав він, усе ще усміхаючись і дістаючи з кишені сигарети.
Я попрощалися з ним трохи відсторонено, бо мої думки поверталися
