З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

Він досі тримав мене за руки. Це було доволі приємно.

— Усе гаразд, Реймонде, — сказала я і справді так почувалася. — Вибач, що так відреагувала. Я знаю, що ти добра людина і зичиш мені добра, намагаючись допомогти.

Я посміхнулася, побачивши полегшення на його обличчі.

Він дуже обережно відпустив мої руки. Я зрозуміла, що раніше ніколи не помічала його очей. Вони були зелені з коричневими цяточками. Дуже незвично.

Він знову всміхнувся, а потім приклав долоні до обличчя і потер його, тихо стогнучи.

— Господи, не можу повірити, що мені зараз треба до мами, подивитися, як там її коти. Хочеться згорнутися в ліжку й заснути до вівторка.

Я намагалася не усміхатися й хотіла сплатити рахунок, але він почав протестувати, та я скористалася його слабкістю.

— Хочеш піти зі мною? — запитав він. — Мама тобі зрадіє.

Я навіть не обдумала цю пропозицію:

— Ні, дякую, не сьогодні, Реймонде, Глен уже, мабуть, встигла випорожнитися, а мені б не хотілося, щоб її екскременти залишалися в лотку більше ніж на годину-дві, раптом після цього їй закортить помочитися.

Реймонд швидко підвівся на ноги:

— Зараз, лише заскочу до вбиральні.

* * *

Дорогою додому я купила трохи котячого корму для Глен. Річ у тому, що Глен, попри свої грубі манери, любила мене. Я знаю, що вона лише кішка. Але все одно це любов: тварини, люди. Вона не обмежена умовностями, це водночас найпростіше та найскладніше почуття у світі.

Іноді після сеансів у психолога мені кортіло купити горілки, багато горілки, принести її додому та випити до дна, але я не наважувалася. Я не могла цього зробити з багатьох причин, і одна з них полягала в тому, що якщо зі мною щось станеться, то хто годуватиме Глен? Вона не зможе доглядати за собою. Я їй потрібна.

Її потреба в мені не дратує та не обтяжує. Це привілей. Я несу відповідальність. Я вирішила поставити себе в ситуацію, у якій матиму відповідальність. Бажання доглядати за нею, маленькою, залежною, вразливою істотою, було вродженим, мені навіть не треба було замислюватися над цим. Це як дихати.

Для деяких людей.

35

Ми збільшили кількість наших сеансів до двох разів на тиждень. Спершу ця пропозиція здалася мені надмірною, але, на свій подив, я збагнула, що і цього не досить. Я сподівалася, що не перетворюся на цих вбогих людей, що завжди бубонять про себе та свої проблеми. Нудно.

Поступово я звикла розмовляти про своє дитинство, після того як старанно обходила цю тему впродовж кращої частини з моїх тридцяти років. Щоправда, кожного разу, коли розмова заходила про Маріанну, я намагалася її уникати. Перед кожним сеансом я казала собі, що це буде найкращий час, щоб поговорити про неї, але тоді, коли наставала ця мить, я просто не могла цього зробити. Звісно, сьогодні Марія Темпл знову запитала про Маріанну і, коли я захитала головою, запропонувала поговорити про дитинство як про два окремі періоди: до і після пожежі, а потім перейти до розмови про Маріанну. Я сказала, що це могло б допомогти. Однак згадувати ті часи було дуже й дуже боляче.

— Отже, який твій найприємніший спогад до пожежі? — запитала вона.

Я замислилась на кілька хвилин.

— Я пригадую якісь уривки, усього потроху, але жодного конкретного випадку, — відповіла я. — Ні, заждіть. Пікнік, у школі. Це був кінець семестру, чи щось таке — хай там як, ми грілися на сонечку.

Звісно, це було не багато, і вже точно не можна було назвати повноцінним спогадом.

— Як думаєш, що сталося в той день, що змусило тебе почуватися такою щасливою? — лагідно запитала вона.

— Я почувалася… у безпеці, — відповіла я. — І я знала, що Маріанна також у безпеці.

Так і було. Маріанна — не напружуйся надто сильно — отже, того дня Маріанна була зі своїм класом. Ми мали з собою запакований обід — бутерброди з сиром і яблуко. Сонячне світло, пікнік. Ми з Маріанною поверталися після школи додому, як завжди, ідучи якомога повільніше, і розповідали одна одній про наш день. Прогулянка додому була недовгою. Вона ніколи не була занадто довгою. Маріанна була кумедною, талановито робила пародії. Боляче згадувати, як часто вона змушувала мене сміятися.

Школа стала своєрідним притулком. Учителі запитували, звідки в мене порізи та синці, а потім відправляли до медсестри обробити рани.

Шкільна медсестра обережно розчісувала волосся, дуже обережно, а ще казала, що можна залишити резинку собі, тому що я була хорошою дівчинкою. Шкільні обіди. У школі я могла розслабитись, знаючи, що Маріанна була в дитячій кімнаті, у безпеці й теплі. У найменших були власні гачки, щоб вішати на них речі. Вона любила вішати туди своє пальто.

Невдовзі після пікніку матуся дізналася, що місіс Роуз розпитувала про мої синці. І ми почали навчатися вдома, з ранку до вечора щодня — більше жодних втеч з дев’ятої до четвертої з понеділка по п’ятницю. Дедалі гірше й гірше, швидше й швидше, усе гарячіше, а потім сталася пожежа. Я звинувачувала в цьому себе, як завжди, це була моя дурна помилка, дурна Елеанор, а найгірше те, що я втягнула в це Маріанну. Вона не зробила нічого поганого. Вона ніколи не робила нічого поганого.

* * *

Марія Темпл підсунула до мене хустинки, і я витерла сльози зі щік.

— Розповідаючи про своє життя, — спокійно сказала вона, — ти часто згадуєш Маріанну.

Я була готова вимовити це вголос:

— Вона моя сестра.

Якусь мить ми сиділи мовчки, і я дозволила словам набрати форми. Ось вона — Маріанна. Моя маленька сестричка. Частинка, якої мені так бракує, моя подруга, якої немає поряд. Тепер сльози потоками стікали по моїх щоках, Марія дозволила мені заливатися сльозами, доки я не була готова заговорити знову.

— Я не хочу говорити про те, що з нею сталося, — сказала я. — Я не готова!

— Не хвилюйся, Елеанор, — дуже спокійно заговорила Марія. — Ми будемо просуватися щоразу на один крок вперед. Визнати те, що Маріанна твоя сестра, — це вже велика справа. З часом ми дійдемо і до решти.

— Якби ж я могла розповісти про неї зараз, — розлютилась я на себе. — Але не можу.

— Звісно, Елеанор, — спокійно промовила вона і після паузи додала: — Як гадаєш, це тому, що ти не можеш пригадати, що сталося з Маріанною? Чи тому, що ти не хочеш