Сестра Керри - Теодор Драйзер
— Керрі,— промовив він, раптом підводячися з місця і підходячи до неї,— чи лишишся ти віднині назавжди зі мною?
Вона поглянула на цього насмішкувато, але вираз його обличчя одразу власкавив її. Він горів любов’ю, сильною, палкою любов’ю, ще зрослою від труднощів і турбот. І вона не могла стримати ніжного усміху.
— Я хочу віднині бути всім для тебе, — казав він. — Не муч же мене більше. Я буду вірний тобі. Ми поїдемо в Нью-Йорк, найдемо там гарненьку квартиру. Я підшукаю діло, і ми будемо щасливі. Будь же моєю!
Керрі слухала його дуже серйозно. Вона не палала пристрастю до нього, але збіг обставин і його близькість викликали в ній щось подібне до любові. Скорше це був жаль до нього — жаль, а ще недавно вона так захоплювалась ним! По-справжньому Керрі не кохала його ніколи. Вона й сама зрозуміла б це, якби вміла розбиратися в своїх почуттях, але те, що тепер заворушилося в ній під дією його палкої любові, зруйнувало перепони між ними.
— Ти залишишся зі мною, так? — спитав він.
— Так, — відповіла Керрі, схиляючи голову.
Він притяг її до себе, вкриваючи поцілунками її губи й щоки.
— Але ти все ж повинен одружитися зі мною, — сказала вона.
— Я сьогодні ж дістану дозвіл на
— Як це? — спитала Керрі.
— Під новим ім’ям, — відповів він. — Я візьму собі нове ім’я і розпочну нове життя. З сьогоднішнього дня мене звуть Мердок.
— О, не бери цього імені,—запротестувала Керрі.
— Чому?
— Водо мені не подобається.
— Ну, а яке ж ти хочеш?
— Яке завгодно, тільки не це.
Він подумав хвильку, все тримаючи її в обіймах, потім спитав:
— А Вілер як тобі подобається?
— Це нічого.
— Ну, гаразд, хай буде Вілер, — сказав вій. — А дозвіл я дістану сьогодні ж.
Вони звінчались у пастора — першого, якого знайшли.
Нарешті прийшла відповідь із Чікаго, від власників бару, за підписом містера Моя. Він висловлював здивування з Герствудового вчинку і щирий жаль, що все це сталося. Якщо гроші буде повернено, вони не розпочнуть проти нього судової справи, бо не бажають йому ніякого лиха. Що ж до його повернення і відновлення на посаді, то вони ще не вирішили остаточно, що з цього може вийти. Вони подумають і повідомлять його пізніше; цілком можливо, що трохи згодом… і т. д.
Все це означало, що сподіватись йому нема на що. Вони хочуть тільки одного: повернути свої гроші з якнайменшою морокою. В цьому листі Герствуд прочитав свій вирок. Він вирішив передати агентові, якого вони мали надіслати, дев’ять з половиною тисяч доларів, залишивши тисячу триста собі. Він телеграфував колишнім хазяям про свою згоду. Того ж дня приїхав їхній представник, Герствуд пояснив йому все, віддав гроші й одержав розписку, а тоді сказав Керрі, що час пакуватися. Спочатку всі ці події трохи смутили його, але він скоро заспокоївся. Він ще боявся, що його можуть затримати і допровадити в Штати, і тому намагався діяти потай, хоч це навряд чи було можливо. Він наказав, щоб багаж Керрі перевезли на вокзал, а звідти відіслав його великою швидкістю на Нью-Йорк. Схоже було, що за ним ніхто не стежить, проте він виїхав уночі. З глибоким хвилюванням він чекав, що на першій же станції по той бік кордону або на вокзалі в Нью-Йорку його зустріне поліція.
А Керрі, нічого не знаючи ні про крадіжку, ні про його, раділа, під’їжджаючи вранці до Нью-Йорка, річкою, і круглі зелені пагорби, що ніби навколо широкої долини Гудзону, зачарували Керрі. Вона й раніше чула про ріку Гудзон, про величезний Нью-Йорк і тепер, виглядаючи з вікна вагона, з усієї душі захоплювалась видовищем.
Коли поїзд повернув біля Спейтен Дейвіл на схід і пішов понад східним берегом річки Гарлем, Герствуд, дуже схвильований, сказав їй, що вони вже на околиці міста. Пригадуючи Чікаго, Керрі ждала, що зараз потягнуться довгі ряди вагонів і плетиво безлічі колій, але нічого цього не було. Вона дуже зраділа, побачивши кілька суден на Гарлемі, потім цілу масу їх на Іст-Рівері — це були перші провісники недалекого океану. Далі показалася звичайна вулиця з п’ятиповерховими цегляними будинками, потім поїзд в’їхав у тунель.
— Станція Гренд-Сентрал! — вигукнув кондуктор, коли за кілька хвилин поїзд виринув з темряви й диму на денне світло. Герствуд підвівся з місця і взявся за свій саквояж. Його нервове напруження досягло крайньої межі. Разом з Керрі він почекав біля дверей і спустився з вагона. Ніхто не приступав до нього, але він усе ж крадькома озирався на всі боки, пробираючись до виходу на вулицю. Він був такий стурбований, що зовсім забув про Керрі, яка відстала від нього, дивуючись його неуважності. Коли він проходив вокзалом, нервове напруження, досягши найвищої точки, почало спадати. Ось він уже на тротуарі, і ніхто, крім візників, не звертається до нього. Герствуд глибоко зітхнув і, тільки тепер згадавши про Керрі, обернувся до неї.
— А я думала, що ти хочеш утекти і покинути мене, — промовила вона.
— Я намагався пригадати, як доїхати до готелю «Джілсі», — відповів він.
Керрі ледве слухала його, так цікавило її людне метушливе місто.
— А багато жителів у Нью-Йорку? — спитала вона.
— О, мільйон, а може, й більше, — сказав Герствуд.
Він оглянувся і гукнув візника, але не так, як доти.
Вперше за багато років у голові його промайнуло, що треба бути ощадливому і в дрібних витратах. Це була неприємна думка.
Герствуд вирішив не марнувати час по готелях, а одразу найняти квартиру. Він сказав про це Керрі, і вона погодилася з ним.
— Ми можемо сьогодні ж пошукати, коли хочеш, — сказала вона.
Він раптом згадав про неприємну зустріч у Монреалі. По великих готелях він неодмінно зустріне знайомих з Чікаго!
Герствуд підвівся з сидіння і звернувся до візника:
— Везіть у готель «Велфорд», — сказав він, знаючи, що там рідко зупиняються його знайомі, і знову сів.
— А де ж житлові райони Нью-Йорка? — опитала Керрі, й гадки не маючи, що за високими, п’ятиповерховими стінами обабіч вулиці мешкають люди.
— Скрізь, — відповів Герствуд, досить добре обізнаний з містом. — У Нью-Йорку немає вілл з газонами. Усе це
