Сестра Керри - Теодор Драйзер
Поїзд спинився, і Герствуд попрямував до виходу. Він обережно озирнувся, удаючи, що поглядає на неї. Не помітивши, щоб за ним хтось стежив, він підійшов до квиткової каси.
— Коли відходить наступний поїзд на Монреаль? — спитав він.
— За двадцять хвилин, — відповіли йому.
Він купив два спальних місця в пульманівському вагоні і поквапився вернутись до Керрі.
— Ми зараз і їдемо далі,— сказав він, не звертаючи уваги на її стомлений, змучений вигляд.
— Ах, навіщо мені це все! — невесело вигукнула вона.
— В Монреалі ви почуєтеся краще, — сказав він.
— У мене нічогісінько немає з собою, — промовила Керрі,— навіть носової хусточки.
— Ви купите все, що вам потрібно, тільки-но ми приїдемо туди, кохана, — запевнив він. — Можна буде запросити крав-чиху.
Вони почули, що оголошують посадку на їхній поїзд, і поквапились зайняти місця. Герствуд зітхнув з полегкістю, коли поїзд рушив. Коротенький прогін до річки, потім поїзд опинився на поромі, зійшов з нього на тому боці — і Герствуд зітхнув з іще більшою полегкістю і відхилився на спинку сидіння.
— Тепер уже недовго! — промовив він, на радощах одразу згадавши про Керрі.— Ми прибуваємо рано-вранці.
Вона ледве пробурмотіла щось у відповідь.
— Піду дізнаюся, чи є тут вагон-ресторан, — додав він. — Я хочу їсти.
РОЗДІЛ XXIX
Дорога розважає. Кораблі в морі
Тих, хто ніколи не подорожував, завжди приваблюють землі, що різняться від рідного, звичного краю. За винятком хіба кохання, ніщо так не тішить і не захоплює. Усе нове завжди здається дуже значущим і цілком поглинає увагу, а розум, який, власне, лише відбиває сприйняте чуттями, тоне в повені вражень. І можна забути кохану людину, розвіяти горе, відігнати примару смерті. У заяложеному виразі «Я від’їжджаю» криється цілий світ глибоко схованих почуттів.
Керрі задивилась на краєвид, який біг перед нею, і майже забула про те, що її втягнуто в цю довгу подорож проти волі і що в неї немає найнеобхідніших у дорозі речей. Часом вона й зовсім забувала про Герствудову присутність і уважним поглядом проводжала прості фермерські будинки й затишні котеджі в селах. Цей світ її цікавив. Її життя тільки починалося. Вона зовсім не почувала себе розбитою, її надії не встигли зів’янути. Велике місто таїло в собі так багато! Хто знає, може, їй пощастить стати незалежною, опинитись на волі. Може, вона буде щаслива…
Ці думки окрилювали її. Порятунок Керрі був у тому, що вона не втрачала надії.
Другого ранку поїзд прибув у Монреаль, і вони вийшли з вагона, Герствуд — радіючи, що він тепер у безпеці, а Керрі — дивуючись незвичній картині північного міста. Колись давно Герствуд уже бував тут і тепер пригадав назву готелю, в якому тоді зупинявся. Біля головного входу вокзалу, коли вони спускалися в місто, він почув, як цю саму назву вигукував кондуктор омнібуса.
— Ми поїдемо прямо туди і візьмемо номер, — сказав він.
В готелі, чекаючи адміністратора, Герствуд почав перегортати книгу запису приїжджих і міркувати, яке ім’я обрати собі. Та ось адміністратор став перед ним, і часу для вагань уже не лишилось. В одну мить він пригадав прізвище, яке прочитав десь по дорозі до готелю і яке йому більш-менш подобалось. І він недбало написав: «Дж. В. Мердок з дружиною». Він почувався так, ніби кориться прикрій необхідності, проте від ініціалів своїх не зміг відмовитись.
Коли їх завели до їхніх кімнат, Керрі з першого ж погляду переконалась, що Герствуд подбав про всі вигоди для неї.
— Там є ванна, — сказав він, — і ви можете зараз-таки скупатись.
Керрі підійшла до вікна і визирнула на вулицю, а Герст-вуд у цей час розглядав себе в дзеркалі. Він почував, що весь брудний і запорошений. З собою він не мав ні валізи, ні переміни білизни, ні навіть щітки для волосся.
— Я подзвоню, щоб принесли мило й рушники, — сказав він, — і пришлю вам щітку для волосся. Купайтесь і вбирайтесь до сніданку. Я спущусь поголитись, потім зайду по вас, і тоді ми підемо купимо для вас дещо з одягу.
Говорячи це, він добродушно осміхнувся.
— Гаразд, — сказала Керрі.
Вона сіла в одне з крісел-гойдалок, а Герствуд почекав номерного, який незабаром постукав у двері.
— Мило, рушники і карафку холодної води.
— Слухаю, сер.
— А тепер я пішов, — сказав Герствуд, підступаючи до Керрі, і простяг до неї обидві руки, але вона і не подумала взяти їх.
— Ви вже не сердитесь на мене? — спитав віп лагідно.
— Ні,— відповіла вона досить байдуже.
— Але й нітрохи не любите?
Вона не відповіла і не відірвала погляду од вікна.
— Невже ви ніколи не полюбите мене хоч трошечки? — благав він, беручи Керрі за руку, хоч вона й виривала її.— А колись ви казали, що любите мене.
— Навіщо ви мене так дурили? — спитала Керрі.
— Я не міг інакше, — відповів він. — Я надто сильно покохав вас.
— Ви не мали ніякого права кохати мене, — сказала вона безжально.
— О Керрі, не треба так! — промовив він. — Запізно про це говорити. А може, ви спробуєте полюбити мене хоч трошечки?
Він стояв перед нею, і вигляд у нього був нещасний.
Керрі заперечливо похитала головою.
— Дозвольте мені почати все спочатку. Будьте з цього дня моєю дружиною.
Керрі підвелася, ніби щоб відступити від нього, але він не випускав її руки. Він обняв її за стан, вона спробувала звільнитися, але марно: він уже притиснув її до себе. Ту ж мить непереборне жадання спалахнуло в ньому, і він уже не міг опанувати своєї пристрасті.
— Пустіть мене, — мовила Кері, стиснута в його обіймах.
— Невже ви не полюбите мене? — повторював він. — Невже не хочете бути навіки моєю?
Керрі ніколи не почувала неприязні до Герствуда. Хвилину тому вона слухала його досить поблажливо, пригадуючи,
як захоплювалась ним раніше. Він був такий вродливий і відважний!
Однак тепер у ній прокинулися, хоч і кволо, нехіть і опір. Правда, лише на хвилинку, бо відразу ж зів’яли в Герствудових обіймах. Щось інше озвалося в ній. Цей чоловік, що притискає її до своїх грудей, такий дужий, сповнений пристрасті, і він любить її, а вона така самотня! Якщо вона ке прихилиться до нього, не прийме його кохання,» куди ж їй тоді податися? І її опір напіврозтанув у полум’ї його жаги.
А він повернув її обличчям до себе і ось уже зазирає їй у вічі. Що за магнетична сила була в його погляді — вона ніколи
