Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Дійшли аж до дверей.

— Ясна річ, — озвався позаду нас Ассеф, — що ти не можеш забрати його просто так.

Я обернувся:

— Чого ти хочеш?

— Ти повинен заслужити малого.

— Чого ти хочеш?

— У нас із тобою є певні незавершені справи, — сказав Ассеф. — Ти ж пам’ятаєш?

Щоб він і не сумнівався. Я ніколи не забуду день після скинення короля Даудом-ханом. Усе своє доросле життя, почувши ім’я «Дауд-хан», я подумки бачив Гассана, який цілиться рогаткою в Ассефову пику, Гассана, який каже, що скоро Ассеф буде вже не Ґушхором, а Однооким. Пригадую, як я тоді заздрив Гассановій хоробрості. Ассеф відступив, пообіцявши, що дістанеться до нас обох. І дотримав обіцянки щодо Гассана. Тепер настала моя черга.

— Авжеж, — відповів я. Що тут ще скажеш.

Благати я не збирався — не бажав ощасливлювати Ассефа.

Він покликав охоронців.

— Уважно послухайте мене, — сказав їм. — За мить я зачиню двері. І тоді ми з ним владнаємо одну нашу давню незакінчену справу. Хай що ви почуєте, не входьте. Затямили? Не входьте сюди!

Охоронці кивнули. Перевели погляд з Ассефа на мене.

— Так, ага-сагіб.

— Коли все завершиться, тільки один з нас вийде з цієї кімнати живим, — продовжив Ассеф. — Якщо вийде він, значить, він заслужив на свободу, і ви повинні його пропустити, ясно?

Старший охоронець переступав з ноги на ногу:

— Але ж, ага-сагіб...

— Якщо він вийде, ви його пропустите! — крикнув Ассеф.

Охоронці відсахнулися, проте кивнули. Повернулися, щоб вийти. Один потягся рукою до Сограба.

— Хай залишиться, — сказав Ассеф. І вишкірився. — Хай дивиться. Хлопцям такі уроки корисні.

Охоронці вийшли. Ассеф поклав чотки. Запхав руку в нагрудну кишеню своєї чорної жилетки. Я анітрохи не здивувався, коли побачив, що він витяг. Мідний кастет.

У нього намащене гелем волосся, а над пухкими губами — вуса, як у Кларка Ґейбла. Гель просочився крізь паперову зелену хірургічну шапочку плямою у формі Африки. Ось що я про нього пам’ятаю. А ще ланцюжок на темній шиї, а на ньому — золотий символ Аллаха. Він дивиться на мене згори вниз, щось швидко говорить мовою, якої я не розумію, — здається, урду. Я не можу відірвати погляду від його адамового яблука, що коливається вгору-вниз, вгору-вниз, і хочу запитати, скільки йому років — на вигляд він надто молодий, як актор якоїсь закордонної мильної опери, — натомість шепочу: «Добряче я йому всипав... Добряче я йому всипав...»

Не знаю, чи я справді добряче всипав Ассефові. Навряд. Хіба я подужав би? Я взагалі вперше бився. Доти за все своє життя я навіть кулаком нікому не вцідив.

Деякі уривки спогадів про нашу з Ассефом бійку дуже яскраві. Пригадую, як він спершу ввімкнув музику, а вже потім надів мідний кастет. Якоїсь миті килимок для моління з видовженою тканою Меккою зірвався зі стіни й упав мені на голову — від куряви я чхнув. Пам’ятаю, як Ассеф шпурляв виноград мені в обличчя, і гарчав крізь блискучі заслинені зуби, і закочував налиті кров’ю очі. Чорний тюрбан злетів, по плечах розсипалися світлі кучері.

Ну і, звісно, кінець. Він досконало зберігся в моїй пам’яті. Назавжди.

Ось що я найкраще пам’ятаю: Ассефів мідний кастет зблискує в пообідньому світлі — перші кілька ударів він дуже холодний, але моя кров швидко його нагріває. Я вдаряюся об стіну — мені в спину встромлюється цвях, на якому колись, мабуть, висіла картина. Скрикує Сограб. Табла, гармоніка та есрадж. Знову б’юся об стіну. Кастет розтрощує мені щелепу. Я захлинаюся власними зубами, ковтаю і мимоволі пригадую ті безкінечні години, протягом яких чистив їх щіткою та зубною ниткою. Ще один удар об стіну. Лежу на підлозі, кров з роздертої верхньої губи цебенить на рожево-ліловий килим, біль розтинає живіт, а я чекаю, коли знову зможу дихати. Звук, з яким ламаються мої ребра, нагадує хрускіт гілок, які ми з Гассаном виламували, щоб улаштувати бій на мечах, наслідуючи Сіндбада зі старих фільмів. Скрикує Сограб. Боком обличчя я протаранюю підставку для телевізора. Знову такий звук, ніби щось рветься, тепер уже десь під лівим оком. Музика. Кричить Сограб. Ассеф хапає мене за волосся, відтягує назад голову. Зблискує іржостійка сталь. Ось і кастет... І знову той моторошний звук — тепер не пощастило носу. Стискаю щелепи від болю, відчуваю, що зуби сходяться вже не так, як раніше. Ассеф гамселить мене ногами. Сограб кричить.

Не певен, якої саме миті я почав сміятись, але таки почав. Сміятися було нестерпно — боліли щелепи, ребра, горло. Проте я реготав і реготав. І що голосніше я сміявся, то сильніше він мене копав, бив кулаками, дряпав.

— ЩО ТУТ СМІШНОГО? — волав Ассеф за кожним ударом.

Його слина крапнула мені в око. Скрикнув Сограб.

— ЩО ТУТ СМІШНОГО? — ревів Ассеф.

Тріснуло ще одне ребро, ліворуч унизу. А веселило мене те, що вперше після зими 1975-го я відчував спокій. Я сміявся, тому що збагнув: у якомусь потаємному закутку душі я цього й сподівався. Пригадав той день на пагорбі, коли жбурляв у Гассана плоди граната, щоб спровокувати. А він просто стояв, нічого не робив, і гранатовий сік просякав його сорочку, мов кров. Потім Гассан узяв гранат з моєї руки та розчавив собі об лоб. «Ти задоволений? — прошепотів він. — Тобі стало легше?» Тоді я не був задоволений і мені не полегшало, зовсім ні. А тепер — так. Тіло моє було понищене — наскільки серйозно, я з’ясував лише згодом, — але я зцілився. Нарешті зцілився. Тому я й сміявся.

А потім настав кінець. Той, який я пам’ятатиму до смерті.

Я лежав на землі та реготав, Ассеф сидів у мене на грудях, його лице перетворилося на маску божевілля, обрамлену заплутаним волоссям, що гойдалося зовсім близько до мого обличчя. Вільною рукою він обхопив мене за шию. Другу, з мідним кастетом, відвів аж за плече. Здійняв кулак якомога вище — для фінального удару.

І враз почувся тонкий голосок:

— Бас.

Ми обидва глянули в той бік.

— Будь ласка, досить.

Тут я згадав, що сказав директор сиротинця, відчиняючи нам з Фарідом двері. Як там його звали? Заман? «Він з нею нерозлучний. Хоч куди йде, затикає її за пояс».

— Досить.

По його щоках, розмазуючи рум’янець, тяглися дві цівки забарвлених тушшю сліз. Нижня губа тремтіла.