Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

«У мові людей, що приходили до нього, Перевізник зауважив одну й ту саму думку: я хочу вмерти. Я хотіла б зупинити власні страждання. Я не бачу сенсу у власному існуванні. І це при тому, що кожен із них міг тішитися плином чистої ріки, шовковою травою лугів, м’якими обрисами діброви. І погамувати в собі бажання самознищення. Але очі їхні були опущені додолу, обличчя вкривав піт страху, рухи були невпевнені, а голоси глибокі, як пустельні колодязі. „Чи вони вважають мене за ката? — подумав Перевізник, тихо граючи на сопілці. — Чи за суддю?“ їм так хочеться перепливти ріку і залишити на березі старі речі свого немилого існування. Невже їх хтось переслідує?

Були й такі. Одних переслідували з любові, інших з ненависті. Не раз брали нещасного за руку і провадили його додому, хоч надії на зцілення не було. Перевізник, скінчивши грати, брав до рук книжку Ніцше і так потрапляв у її полон, що сам ставав Заратустрою і не відділяв уже добра від зла. Але то на певний час.

Коли йшлося про реальні можливості, то човен не міг вмістити всіх бажаючих, бо відпливав лише один раз, після заходу сонця. Але іноді він зовсім не мав роботи і міг бавитись у Заратустру. І Ніцше, і власний досвід, і ріка з роками додавали йому мудрості, виліплюючи образ, який звався Перевізником, і треба було грати уже якусь роль. Людям це було зручно, а Перевізник думав, чи справді човен належить йому, чи це ілюзія, якої треба позбутися. Бо ж знайдуться інші Перевізники.

Люди навіть не звертали уваги, що на тому березі ріки грузький пісок, сухі пагорби з жалюгідними кущиками, а далі — мертва пустеля. Вони хутко йшли від ріки, не озираючись. Прикрий колючий вітер стирав їхні сліди. Ніхто звідти не вертався, і Перевізник здогадувався, що той пустельний край — лише пограниччя нової реальності, де на мандрівників чекають небачені втіхи: забуття і спокій, що бальзамом виливаються на душу».

(«Бесіди з Перевізником», стор. 45)

Після розмови з бібліотекаркою я вже знав, що маю робити. Ось, здається, та сама лавка. Правда, зараз на ній сидів якийсь старий. Я проминув його, але він гукнув мені вслід:

— Прошу пана! Нині маємо стрітися на пиві!

Я про це вже забув.

— Дякую, обов’язково прийду!

Невже і я на старості буду такий прикрий? Я вже боявся починати розмову з будь-ким. Далі, далі… У тілі з’явилась якась слабкість, серце шалено билося, хоч я йшов по рівній дорозі.

За тих кілька днів усе дуже змінилося. Більше нападало листя і розвиднілося. Ця гіркувата прозорість, що ніби висотувалася з дерев, зараз із нічим у мене не асоціювалась. Я входив у неї, перебуваючи у гніві, і нічого доброго з того не могло вийти. Як шалений, я дерся стежкою вгору. Якби хтось зупинив мене на дорозі, то я, можливо, й отямився б і не став шукати будинок на галявині. Я не пам’ятав дороги і незабаром потрапив між високі ялиці. Землю вкривала повзуча ожина, якщо під нею взагалі була якась твердь. Я провалювався у ями, не сягаючи дна, опираючись лише на пружні пагони. Це тривало вічність. Я міг би пропасти в цих горах, але тепер я запам’ятовував зворотній шлях, чіпляючи на гілки клапті газети. Хтось подумав би, що я зваріював.

Що ж, я мусив визнати, що ні страх, ні гнів не відкриють переді мною таємницю. У цих горах стежки з’являються і зникають, а дерева переходять з місця на місце. Я втратив свій шанс ще тоді, коли злякався, що побачу Анну в тому будиночку на галявині. Спілкування з мертвими небезпечне для живих, хоч чи достеменно вона мертва? Я не бачив її такою, навіть не був на цвинтарі. Тому, що боявся цієї зустрічі ще тоді.

Мій запал трохи вщух. Я обіперся об стовбур ялиці. Хотів лише побачити цей дім знову. І не заходити, пощо заходити?

Ті жорстокі обриси мого тіла й душі, які я виплекав ще в молодості, почали розпливатися, мінятися. Мене б могли не впізнати вдома, а значить, не повірити. Я поводився з цими людьми зверхньо, апелюючи до здорового глузду, гнівався. Тим-то й заслужив їхню недовіру. Вартувало бути поблажливим, терплячим. Я не стану нікому заважати. Дочитаю Аннині рукописи серед тиші, запам’ятаю те, що маю запам’ятати. Єдине, що дозволено з собою забрати.

«Галявини мого дитинства заросли лісом і там давно вже не ростуть суниці. Натомість виникли інші, які теж колись заростуть. Прогалини рано чи пізно заповнюються, але завжди залишається порожнє місце. Мандруючи, ти неодмінно впізнаєш його: там не сідають птахи і не хочуть рости дерева, там не знайдеш ні краплі води. Звір не ляже там відпочити.

Є люди, як оті порожні місця, де нічого не може вирости на затруєній землі. Шкода їх, але розумієш, що зусилля марні. Їх не поверне до життя навіть усмішка маленької дитини. Вони стоять поза межами добра, а не поза межами зла. І, поячи землю чорнилом, здобрюючи її папером, чекають, поки вона щось вродить. Але сон почуттів породжує бісів…»

(«Досвід самотності», стор. 64)

Я міг би тепер написати тобі листа, Анно. Розповісти про пошуки тебе в лісі, пошуки тієї галявини, яка неминуче заростає, коли земля відпочине. Я зустрів твоїх охоронців: дівчинку, недовірливу старшу жінку, безногу каліку, юну бібліотекарку. Певно, є інші: такі ж слабкі і вперті. Дивно, що вони не бояться Сета. Анна розповідала про сон, який часто їй снився: начебто війна, і вона тікає до лісу шукати там притулок. Анна добре розуміла, що треба звідкись утекти, аби втекти, і мати причину для втечі. Сет виник на її замовлення, задля рівноваги, хоч вона, певно, цього не бажала. Тож нам над цим нема чого замислюватися, це — фікція.

Я не помітив, як сплинув час відтоді, як вийшов з лісу і опинився у Анниної тітки, котра запропонувала мені вмитись і налила тарілку борщу. Певно, здогадалась, де я тинявся.

— У вас є ще якісь рукописи, окрім цього? — поцікавився я.

— Нема.

(Тобто, якщо і є, то не призначені для моїх очей).

— Ну, що ж, скоро доведеться вас покидати. Моя місія закінчується.

— Вам, певно, шкода вертатися з порожніми руками?

— Не зовсім із порожніми. Доведеться знову звикати до свого оточення.