Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

– Але ж я не злягалася!!! Чесно!!! – сповненим відчаю благальним тоном скрикнула бідолашна дівчина.

– Научний лектор недарма казав, шо ви всі брехливі, – Тиміш із багатозначним виглядом задер угору відстовбурченого пальця правої руки.

– Я не брешу…

– А давай перевіримо! Ти як, не проти?..

– Що це означає?

– А от шо: помолися за мене, шоб моя відірвана нога знов відросла!

Почувши це, присутні колгоспники щиро засміялися – бо раптом зрозуміли, куди хилить жартівник. Хтось хотів навіть сказати Надійці, що лише вчора Тиміш Деньга мав обидві ноги. Проте згадавши про присутність у клубі всього місцевого начальства, все ж не насмілився розкрити таємницю.

– Я не молитимусь за це, – раптом мовила Надійка рішучим тоном. І всі, хто й досі стримано хихикав або співчутливо зітхав, раптом замовкли.

– Чого-чого?! – здивувався жартівник. – То шо ж це таке виходить: ти відказуєш мені, бойовому ветерану війни та орденоносцю… Ай-я-яй, до чого ж негарно! А між іншим, научний лектор казав, шо сектанти всі добренькі.

– Так, усі ми добрі. І Бог добрий також.

– То чому б тоді не іздєлать мені добро, відростивши ногу?

Присутні знов не втрималися від смішків, і Надія впевнено відповіла:

– Бо все це несерйозно. Ви жартуєте.

– Жартуємо?! Овва! Звідки ти це взяла, інтересно взнати…

– Бо смієтеся.

– Отакої… Я так гляджу, ти не дюже довірлива, тоді як той научний лектор утверждав, шо всі сектанти такі дурні-дурні, бо дюже довіряються… Особливо одвентиски. Але так, шось ти не схожа на сектантку!..

– Чому?

– Бо вумнічаєш. Несерйо-о-озно-о-о… Смієте-е-еся-а-а… Ну ладно, якшо ти вже така вумна, як вроді й не одвентиска зовсім, тоді диви, як не бог твій Сусхристос, а диявол зцілення проводить!

І не встигла Надійка, котра вмить несказанно перелякалася, хоч би щось заперечити, як зі свого місця на ослоні зірвався товариш парторг, підбіг до Тиміша Деньги, виструнчився довкола нього з витягнутими вгору руками і жахливим замогильним голосом завив:

– Заклана-а-аю тебе-е-е імене-е-ем ді-і-ідька-а-а ли-и-исо-го-о-о: вста-а-ань на оби-и-идві-і-і ноги-и-и і ходи-и-и, ходи-и-и, ходи-и-и!..

Коли ж «заклинання» було прочитане, жартівник раптом сіпнувся, театральним жестом кинув на підлогу милиці, які стояли ліворуч від нього обпертими об ослін, і… скинув грубі «штані», які насправді виявилися зшитими разом мішками! А під ними були вдягнені нормальні штані. А найголовніше – ліву ногу Тиміш зігнув у коліні так, що п’ята опинилася під самісінькою сідницею, і міцно зв’язав стегно та гомілку мотузкою. Не дивно, що ззовні нога здавалася наполовину ампутованою…

– Ну шо ж, будемо щитати, шо молитва до дідька лисого подіяла, і моя нога дивним чином відросла, – констатував Тиміш, розв’язуючи мотузку під гучний сміх присутніх колгоспників. – Однак скажи, чому ти все ж таки не помолилася своєму Сусхристосу за мою ногу? Бо виходить, ти не така вже й дурна, якшо запідозрила жарт. Але чому тоді дала затягнути себе в секту твою одвентичну?..

– Дарма ви так.

– Шо-о-о?!

– Дарма ви над Ісусом Христом вирішили посміятися, дарма затіяли оце ваше «зцілення», – голос підсудної зробився несподівано жорстким. – Такого робити не можна, Бога ображати не можна ні словом, ані ділами. І Святу Трійцю ображати не можна, бо Бог помститься…

– Та заткнися ти! – зневажливо мовив жартівник. І підвівся з ослона, аби продемонструвати, що ліва його нога абсолютно здорова, хоч і не взута…

Однак через довге перебування ноги в складеному навпіл стані, та ще й туго зв’язаною мотузкою, її м’язи надто сильно затерпли. Отож коли Тиміш спробував спертися на неї, ліва нога підломилася в коліні, й він як стояв, так на повен зріст і гепнувся на підлогу, жахливо зойкнувши при цьому.

– Гаразд, годі вже баламутити, – мовив парторг до жартівника. – Вставай і не верещи, бо нам товариський суд завершувати треба.

Проте замість того, щоб підвестися, Тиміш заверещав огидним тоненьким голосочком, немов різане порося:

– Рука-а-а… а-а-а!.. у-у-у!..

– Що-що ти там верзеш?

– Рука-а-а!.. – продовжував верещати він: – Вона-а-а ме-ні-і-і руку-у-у зла-а-ама-а-а-ла-а-а!!! Ру-у-у-ку-у-у!.. Вона-а-а!.. Ві-і-ідьма-а-а-а!..

Справді, кисть його лівої руки була якось неприродно вивернута набік і безвільно мотилялася при кожному русі жартівника.

– Я ж казала, що ви це дарма затіяли… – почала Надія, однак усе місцеве начальство зацикало на неї настільки дружно, що дівчина розсудливо замовкла. На тому і завершився епохальний товариський суд у Хомутці.

Будівля ЦК КПУ, Київ, 20 жовтня 1963 року

Чому?!

Чому так вийшло, що все життя він намагався допомагати людям, усі сили віддавав на боротьбу за побудову справедливого в усіх відношеннях комуністичного суспільства – а закінчує життя настільки паскудно?!

Закінчує життя…

Саме так! Адже в ЦК КПУ йому вже не натякнули, а повідомили майже відкритим текстом:

– Але ж ти розумієш, Олексію Йосиповичу, що, окрім рядових «стрілочників», за події, що сталися позаторік 13 березня на Куренівці, має відповісти хтось із середньої ланки партійно-господарських керівників нашої республіки! Ну справді, не можна ж на Миколу Вікторовича140 кивати… Тим паче з посади Першого секретаря ЦК КПУ він успішно пішов до Москви на підвищення і тепер став секретарем ЦК КПРС. Отож в його бік тепер навіть дивитися не варто… Також не можна вказувати на інших московських товаришів, які обстоювали цей проект. А тоді хто інший краще претендуватиме на цю роль, як не ти? На кого можна в разі чого вказати пальцем, як не на голову Київського міськвиконкому?.. А вказати є за що – про це вже органи держбезпеки подбали. Є на тебе добірний компромат, який збирали майже два десятиліття. Повір, я тобі правду кажу, не брешу…

Далі надовго зависла мовчанка, яку порушив знов-таки господар кабінету:

– І вже тут, Олексію Йосиповичу, є лише два виходи. Звісно, якщо ти не вживеш ніяких заходів, ми спробуємо відмазати тебе від цієї марудної справи. Однак відмазати так, щоб уже зовсім і остаточно, не вийде… Отож подумай, чи треба воно тобі?! Все життя пройти з чистою репутацією, щоб під самісінький кінець про тебе відкрито наговорили, про що ти й сам давно вже навіть думати забув…

– Або… кави випити? – нарешті спромігшись розліпити пошерхлі губи, промимрив товариш Давидов і кивнув на філіжанку, до країв наповнену ароматною чорною рідиною.

– Або кави випити! – радісно кивнув господар кабінету. – Випити кави, піти додому і заспокоїтися. У тебе, Олексію Йосиповичу, буде ще пару годин, тому можна не квапитися. От тільки «швидку» викликати не варто. Бо сенсу в цьому, відверто кажучи…

Господар кабінету знов кивнув на філіжанку:

– Я