Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

– А не треба нічого серйозного, – осмикнула його дівчина. – Ти порівняй краще, з якої сім’ї я і з якої ти сам. І все зрозумієш.

– А-а-а… що тут порівнювати?

– У мене тато, між іншим – відомий на весь Київ хірург, а мама – не менш відома гастроентеролог. Я теж учуся в медичному.

– Ну, а я, як ти знаєш, вже в Інституті кібернетики працюю. Тому з роботою у мене все гаразд.

– Та що ти таке кажеш! Та ця твоя кібернетика, між іншим, це така сама лайка, як і генетика.

– Як не знаєш, то краще не говори такого, – Костю образила подібна зневага до того, чому він присвячував майже всі душевні сили… за винятком тих, які витрачав на цю пухкеньку яскраву блондиночку. – За кібернетикою майбутнє, повір мені! А у мене до того ж дисертація вже наполовину написана. От уяви, стану я кандидатом фізико-математичних наук…

– Хвалько! – Сюзанка зневажливо пхинькнула. – Доки до твого захисту дійде, то кібернетику вашу рознесуть на камінчики, як «лисенківці» рознесли генетику. Кому твоя дисертація буде потрібна?

– А я тобі кажу, що кібернетика – це і польоти в космос, і вся теплофізика, і багато чого іншого. Можу лише повторити: ти просто не в курсі всіх моїх перспектив! Тож гріх нарікати на мою роботу, де мене дуже цінують. Повір уже мені, прошу…

– Костику, людям властиво перебільшувати, особливо якщо йдеться про власну значущість. Ти теж переді мною зараз хизуєшся, як павич у зоопарку.

– Можливо, – зітхнув молодий чоловік, – але ж це ти щодо роботи завелася, а не я! Та й справді, головне в тому, що я тебе кохаю. А вся ця робота… Моя кібернетика, твоя медицина – це діло десяте. Головне – це кохання, наше взаємне почуття, хіба ж не так?

– От у тім-то й річ, Костику мій хороший, що не про кохання наше йдеться, а про шлюб. А це різні речі.

– Та невже?.. – він подивився на Сюзанку з недовірою, нібито бачив її вперше в житті.

– Принаймні для мене різні. От тому і кажу: кохання коханням, але піти заміж за якогось там кібернетика… Вибач, але ж для мене як для дочки двох відомих лікарів – це просто верх несерйозності.

Молодий чоловік ошелешено мовчав, тому Сюзанка продовжила:

– Та й зрештою, ця твоя підозріла робота – це ще півбіди. Значно гірше, що батьки твої… вибач, що я згадую про твого батька й матір, але ж вони були простими селюками з якогось там Руликова! Вони все життя в землі длубалися… Це ж так неінтелігентно!..

Почувши таке, Костя аж смикнувся, тому дівчина поквапилася уточнити:

– Вибач, я знаю, що це болісно усвідомлювати. Тим паче, не від тебе залежить, чим твої батьки займалися… Але ж ми, Голландери, є справжніми інтелігентами, отож моя сім’я далеко не на кожного зятя погодиться. Ну, і ти до того ж ще і в дитбудинку зростав. Та й сестра у тебе сектантка.

– Ти і про сестру знаєш, – молодий чоловік був готовий розплакатися, але все ще тримався з останніх сил.

– Авжеж, знаю, Костику! Я ж кохаю тебе, а тому з’ясувала всі нюанси, які тільки могла. Я ж відчувала, що рано чи пізно ти мені освідчишся…

– Я… Я!.. – у сіромахи перехопило горло, тому він ледь вичавив із себе: – Я не знаю… Здається, ми ж у Радянському Союзі живемо… а в СРСР усі між собою нібито рівні, а ти… Раптом про сім’ю починаєш, немовби ми при царському режимі якомусь. Та вже понад чотири десятиліття тому все буржуйське відкинуте, а всі суспільні стани ліквідовані!..

– І тим не менш, Костику, ми всі живемо за певними правилами, на які не варто заплющувати очі.

– Але чому?!

– Це погано закінчується: можна втратити підтримку сім’ї.

– Тобто?! Ти про що таке говориш, про які такі речі?! Підтримка сім’ї, ви на неї лише гляньте… Можна подумати, ти англійська принцеса!

– Я не принцеса, але все ж таки належу до порядної сім’ї лікарів, які користуються загальною повагою. У тієї сім’ї своє коло спілкування, свої правила. Зокрема, і правила вибору майбутнього нареченого. Мушу їх дотримуватись, як і все наше оточення.

– Як і все оточення… – луною повторив Костя. Як раптом аж сіпнувся від несподіваної думки й запитав:

– Стривай, стривай, а як тоді бути з цією твоєю подругою… з Агатою?!

– З Гатею?

– Так-так, із нею, із нею! І з її… як там звати її чоловіка? Ти ж нас сама познайомила принагідно…

– Андрієм його звати. Дуже добре, що ти згадав про цю мою подругу та її вбогу сімейку! Просто навіть чудово.

Сюзанка підозріло пожвавішала. Це насторожувало Костю, однак молодий чоловік приготувався уважно вислухати все, що б там йому не наговорили. І дівчина мовила:

– Отож саме моя подруга Гатя подала яскравий приклад, до чого може призвести легковажний вибір чоловіка.

– Легковажний вибір?! Справді?!

– Так.

– Але ж ти казала, нібито у них якесь незвичайне, божевільне кохання…

– Еге ж, казала, – Сюзанка коротко зітхнула. – Це мені сама Гатька розповідала. Там така історія дивна… щоб не сказати інакше… Коротше, у сестри Андрія була подруга, котра загинула під час Куренівської трагедії.

– Це коли в шістдесят першому році…

– Тш-ш-ш!!! Ми все ж таки на людях, про це говорити небезпечно.

Обидва вмить замовкли й хутко огледілися. Однак ніхто в кафетерії не звертав на них жодної уваги, тож дівчина продовжила:

– Ну, отож найкраща подруга сестри Андрія загинула під час тих подій, Андрій же був за ту подругу просватаний. Отож уяви: в день народження загиблої на Куренівці зібралася тісна компанія тих, хто знав її. То вже не роковини були. Роковини минули. Зібралися просто, бо день народження, розумієш? Загибла була спортсменкою, дуже товариською…

– Я розумію, – кивнув Костя.

– Ну от. Сиділи всі, спортсменку ту згадували. Як раптом на квартиру, де вони зібралися, зайшла парочка гостей – хлопець із дівчиною. Зайшли вони просто так, без жодної задньої думки. Просто хлопець мусив передати якусь там дрібничку незначущу господареві квартири. А його подружкою була якраз моя Гатя. І варто було їй побачити Андрія, а йому побачити Гатю…

Сюзанка довго підшукувала потрібні слова, проте зрештою тільки скривилася й рукою махнула:

– Одним словом, не знаю, що там сталося. Гатя