Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

Але ж в якому вигляді він був!!! Насамперед в очі кидалося те, що ліва нога Тимоша чомусь прикоротилася удвічі – рівно до коліна. Окрім того, вдягнений він був якось дуже незвичайно. Не тільки тому, що надраєний чобіт мав лише на правій нозі – якраз це видавалося природним. Але водночас його штани підозріло нагадували сірі шаровари з дуже грубого, швидше схожого на мішковину рядна. За контрастом з обвислими штаньми піджак був прикрашений не тільки десятком орденів і медалей на грудях, а ще й кудлатою рожево-червоною айстрою в петличці.

Отак, здіймаючи на дорозі куряву милицями і правим чоботом, виблискуючи несподіваними нагородами, жартівник просувався між завмерлими колгоспниками.

– Е-е-ей, Тимошко… що це у тебе з лівою ногою? – спитав той із них, хто перший оговтався від шоку.

– Так я ж ногу на війні загубив. Так сказать, у героїчній борьбі з хвашисськими захвачиками, – не моргнувши оком, відповів жартівник.

– А-а-а… А ти хіба воював?..

– Аякже! Підлітком у партизанському загоні.

– Справді?

– Ага, правда, правда. А ви шо, не знали?

– Гаразд. А милиці звідки взяв?

– Та хвельдшер позичив. У нього на хвельдшерському пункті парочка валяється про всяк випадок. Отож головиха наказала, він і видав.

– А-а-а… звідкіля у тебе стільки цяцьок на грудях?

– Це мені товариш голова і товариш парторг позичили заради благородної мети – перевоспитування сектантки в нормальну людину.

– А-а-а… То це ти заради неї вирядився?..

Здається, люди почали розуміти, що саме задумав жартівник, проте він негайно ж знову спантеличив усіх несподіваною відповіддю:

– Канешна заради Надьки цієї одвентичної. Оце женихатися до неї йду.

– Женихатися?!

Річ у тім, що Тиміш Деньга був відомий на весь Хомутець не тільки відмінними розіграшами, але також амурними походеньками, за які його навіть пару разів добряче побили. Та хоч як любив він підбивати клинці до дівок, молодих вдів і жінок, проте до жодної ще всерйоз не залицявся. Як раптом…

– Нумо проходимо, проходимо всі, не затримуємося. Чого стали?

Виявляється, слідом за «кавалером» (хоча й на певній відстані) йшла головиха Марьванна з чоловіком – парторгом колгоспу «Будівник комунізму». А слідом ще й голова колгоспу Савелій Федорович підтягнувся. Стало очевидним те, що люди розуміли досі лише інстинктивно: вся «кумедія» розігрується з благословення місцевого начальства. А тому справді варто не затримуватись, а проходити всередину й розсаджуватися на широкі довгі ослони.

До речі, жартівник Тиміш Деньга нахабно всівся в першому ряду поруч із начальством. Отже, справді все це недарма! Ну що ж, побачимо…

Товариський суд почався з того, що директор школи (як безпосередній керівник «перевоховних» робіт) коротко розповів про лінію Партії й Уряду, спрямовану на перетворення людського непотребу в нормальних членів радянського суспільства. Потім виступили працівники – колишній дрібний хуліган і хронічний прогульник, – які під злагоджені аплодисменти присутніх розповіли про позитивний вплив фізичної праці на їхній світогляд.

Далі взялися за сектантку. Для початку Надійка дуже стисло розповіла про своє дитинство, про втрату батька й матері внаслідок вибуху в їхній хаті фугасної протитанкової міни, про проведені в дитбудинку роки… Однак на запитання, як же вона у свої двадцять два роки докотилася до участі в секті та хто її туди втягнув – уперто не відповідала. Очевидно, не хотіла виказувати інших сектантів.

– То ти розкажеш усе нам, твоїм товаришам, чи так і мовчатимеш?! – не витримала нарешті Марьванна. Як раптом головиху зовсім неввічливо перервав Тиміш Деньга:

– Та це ладно, про це хай мовчить… Я про інше хтів її попитати: злягалася ця одвентиска із Сусхристом своїм чи ні?

Від такої безцеремонності карі, з легкою прозеленню очі горопашної Надійки мимоволі розширилися, губи сіпнулися. Але перш ніж вона встигла бодай щось вимовити, головиха щодуху гримнула на жартівника:

– Тимоше, це що таке?! Що таке, я кого питаю?! Тут голова сільради розмовляє з підсудною, а ти… ти!.. Нахаба, неввічливий нахаба!!! Хамло!!!

– А шо такого?! – показово здивувався Тиміш. – Я ж тут до неї, можна сказати, женихатися прийшов. Зараз оце, можна сказати, вся моя судьба рішається. Ну, то чи маю я право знати…

– Бандюган!!! Богохульник!!! А щоб ти не діждав!.. – пролунали звідкись іззаду збуджені старечі вигуки. Втім, обурення бабці Кудашихи швиденько вгамували і про всяк випадок виставили її з клубу на вулицю, щоб не заважала розгортатися «кумедії».

– Я тебе почув, Маріє Іванівно, тепер ти помовч, – мовив до дружини чоловік-парторг, потім звернувся до Тимоша: – А ти, товаришу Деньга, будь ласка, поясни присутнім, чим викликана твоя цікавість?

– Ну-у-у… Як це, чим?! Як тобто чим?.. – жартівник переводив погляд з парторга колгоспу на головиху, потім на сторопілу підсудну й назад. – Ви ж должни припомніть, товариш парторг, як до нашого Хомутця торік приїздив лектор з якогось там дюже поважного товариства, який нам тут, в оцьому самому клубі читав лекцію про сектантів. Пам’ятаєте такого? Ну-у-у, дюже такий вчений лектор… можна сказати, навіть – дюже научний, о! В окулярах зі скельцями круглими та з борідкою козлячою.

– Ну-у-у… нібито приїздив. І що з того?

Товариш парторг удавав, ніби насилу пригадує торішню подію… хоча лише вчора сам же навчав Тимоша, що і як говорити на товариському суді.

– А те, шо цей научний лектор розказував нам про життя сектантів, як один з них об’явив сам себе Сусхристом, а по тому сказав, шо кожна сектантка має з ним злягтися, і яку він благословить – та й народить від нього божественне дитя, такого собі маленького Христосика. І попаде в рай. Отож трьох сектанток він таки ощасливив, причому всіх – парнишками. А далі вони переругалися проміж собою, у кого народився Христосик маленький, а у кого так… невідомо шо!.. На тому сектантів тих і пов’язали.

– Неправда, – нарешті стримавши розбурхані почуття, мовила Надія.

– Шо-шо ти там говориш? – перепитав негайно Тиміш.

– Неправда це, брехня повна.

– Та ну?! То шо, лектор той научний брехав, кажеш?

Підсудна мовчки кивнула.

– Отакої… – уявно здивувався жартівник. – А скажи-но… ти як… Сектантка ти чи не дюже?!

– Я не сектантка.

– Овва! А хто ж тоді?!

– Я – адвентистка сьомого дня.

– А-а-а, ну, тоді точно сектантка, якшо одвентиска, ги-ги-и-и!.. – широко посміхнувшись, хихотнув Тиміш.

– Та я!..

– Між іншим, той научний лектор попереджав нас, шо всі сектанти неймовірно мстиві, зрадливі, боягузливі та ще й брехливі на додачу. І знаєш… після того, як ти одказалася зізнатись у тому,