Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

«Я сама стала іншою, — подумала Даздраперма. — Життя навчило хоч на старості? — Ледь-ледь всміхнулася. — Тобі хочеться до когось прихилитися, просто прихилитися, навіть до цього нерозумного дівчиська, от і здаєш в архів свої високі моральні принципи. А ще порятувати її хочеться. Але як?»

Вона не знала. Не відала, що трапиться далі. Але знала, що трапиться. Бо інакше світ стане надто щасливим, якщо в Олесі все вийде, як вона хоче. З тим хлопцем із Луцька, міста, яке це авантюрне дівчисько вважало донедавна своїм рідним, але таким насправді не було. Та й світ надто щасливим не буває за своєю природою, от яка біда. Є білі смуги й смуги чорні. Є люди білих смуг, а є чорних, є просто смугасті, такі, як вони троє.

— Я піду, з деким попапакаюсь, — сказала Олеся.

— Що? Як ти сказала?

— Ну, скажу декому — па-па. У нас ще багато часу.

Авжеж, до потяга ще був час. Ще не витік і тік, дзюркотів надто повільно. Власне, квитків на передноворічні потяги до Луцька, як й інших міст, особливо в західному напрямку, перед Новим роком у касах не водилося. Довелося Олесі звертатися до когось там в своєму колишньому агентстві (Олеся: ні-ні, не до того типа, себто батька), щоб допоміг дістати. Не стояти ж хтозна скільки біля каси на вокзалі.

Олеся пішла. Якщо по правді, їй раптом ні з того ні з сього захотілося побачитися і попрощатися з Костиком. Костиком-Льоликом. Але надворі Костика не видно. Десь він працював чи його рахували працюючим на якійсь будові. На їхньому пустирі нарешті почали зводити торгівельно-розважальний центр, і Олеся направилася туди: може, сусід знайдеться, висіється там. Бо в якому під’їзді він живе, вона знала, от в якій квартирі — ні.

— Ла-ла, — сказала Олеся. — Костику, нащо ти мені? А треба, раз іду.

У Дази був свій рух — у те, далеке й близьке, що останні дні, відколи прийняла рішення про поїздку в Лучинці, не давало спокою. Чи вистачить у неї сили? Їй пішов сімдесят сьомий рік. Недавно колишня колега по роботі сказала:

— Я б вам, Дазо Романівно, ще й сімдесяти не дала.

Розуміла: то комплімент, хоча, незважаючи на все більшу слабкість у тілі, болі під правим ребром (печінка?), періодичну задишку, викручування рук і ніг (артроз, це знала напевне), справді, як на її вік, скаржитися було гріх. Поїздка до того села — то мало статися спокутування її давнього гріха (гріха?) і прояснення давнього сумніву, що пік, приходив ночами, як непогасний вогонь, на старості чомусь дедалі більше. А ще мала подолати страх, страх, що сидів у ній, відколи… Відколи зробила таки необхідний вибір свого життя.

Бо той чоловік з лісу — без імені, але з обличчям, яке виразно пам’ятала й досі, яке не забути, — завітав ще раз. Точніше, спочатку прийшла тітка Мокрина, жінка років шістдесяти, котра жила неподалік медпункту. Посеред білого дня — а чого їй ждати до вечора?

Буркнула після того, як привіталася й потупцяла трохи біля порога:

— Там вас, тойво, ждуть, казали, в Титяни Воробцевої, родити має…

— Тетяна?

— Ну, та, котора на краю сила живе. Симуківська.

— На краю села… Тетяна…

Даза пригадала: є таки жінка на краю села, на сьомому місяці вагітності. Передчасні пологи?

— Ходімте, — Мокрина зирнула ясніше, проте нетерпеливо.

— Зараз зберуся, — сказала Даза.

За час її роботи в селі двоє жінок народжували самі, за допомогою місцевих повитух — «бабниць», як тут називали. «Дохтурку» кликали вже опісля, до немовляти. Ще троє були вагітними. Що робити з передчасним пологами, вона не знала. Усе ж швидко зібралася й вирушила. Проте на підході до крайньої хати з маленького гайка вигулькнув чоловік. Той самий, зі схрону. Зі ще більш посірілим і стомленим лицем.

— Вибачте, панно Любо, — сказав, і вона зазначила, як тривожно, гарячково блищать його очі. — Вам не до Тетяни. То я просив, щоб через тітку Мокрину вас позвали. Біда в нас.

— Біда? З вашою дружиною? Вона не виздоровіла?

— Виздоровіла. Так, — вимовив чомусь пригнічено.

— То в чому річ?

— Не може вона родити, — сказав глухо, наче з якоїсь далекої глибини добув слова. — З минулого вечора мучиться. Кричить сильно. Тітку Мартоху, ну, бабницю нашу найліпшу, я вже туди привіз. Каже, щось там усередині сталося. І до того ж, той, тазок у неї завузький. Ни знаємо, що й робити. Пропаде ж… На вас їдна надія. Остання.

— Але ж я не акушерка. — Даза озирнулася, мовби шукала порятунку ще від когось. — Я тільки медсестра.

— Я знаю, — він схопив Дазу за руку. — Подивіться. Кажуть, утопаючий за соломину хапається. А ви-те ж таки вчилися.

— Добре, ходімо, — Даза вимовила це приречено.

В училищі вона, як і всі майбутні медсестри, що мали працювати в сільській місцевості, проходила спецкурс «Допомога лікарю-акушеру при пологах». Кілька лекцій і залік. Ще практичне заняття, при якому Дазі було страшно від стогонів і криків жінки на столі. Тремтіла при кожному наказові лікаря: «Тужтеся! Тужтеся! Допомагайте дитяті!» А коли дитя стало вилазити з жіночого лона й ледве показалася голова, Даза з переляку й огиди заплющила очі. Не викликала в неї ентузіазму й щонайменшої цікавості, не кажучи вже про любов, і маленька червонувата істота, густо вкрита слизом, котра дико верещала в руках лікаря.

А тепер належало самій приймати пологи? Допомагати? Щось радити? Страх скував її тіло.

«Клятва Гіппократа, — подумала вона. — Я сама як клятва Гіппократа. На мені букви написані, а я вже нежива».

Усе ж приречено попленталася за чоловіком. Дала підсадити себе на коня. Цього разу, дарма що довкола стояв ясний день, їй не зав’язували очей. Даза вбирала в себе лісову дорогу, дерева обабіч неї, вдивлялася у гущавину, аби тільки не думати про те, що належало, що судилося пройти. Пурхнула пташка майже з-під ніг коня. Десь збоку тріснула гілка, і на мить здалося, що хтось невидимий пробирається поруч із ними лісом.

«Забрати дитину? — подумала Даза. — Але ж її ще немає. Той звір теж чекає на народження? Тоді чи треба, щоб дитина з’явилася