Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

Той чоловік прийшов ще раз. Бо другий раз за ліками приходив інший чоловік із лісу — старший, зі шрамом з лівого боку, внизу щоки від підборіддя. Узяв ліки і попросив у райцентрі навідатися за такою-то адресою. Там теж мали дати ліки.

— Ви не бійтеся…

Даза не доказала. Але він зрозумів.

— Вам немає вже куди втікати, раз не донесли.

— Звідки ви знаєте, що я не донесла?

— Мій друг сказав, що ви добра людина. По очах, каже, побачив. Крім того… Я даю вам слово, що більше ми не потурбуємо. А ліки, як принесете, залиште за селом. Де дорога в ліс починається, справа, за метрів сорок-п’ятдесят, дуб старий росте. От в дуплі й залишите. Даю слово — перший і останній раз.

Вона так і зробила. Чи була спокуса донести? Була, ой, була. Відкинула. Наче тягар, що боляче тис на плечі, гирю, що висіла на шиї.

Зітхнула: «Інстинкт самозбереження».

Але справа, вона знала, не тільки в тому інстинкті, хоч і він був присутнім. Не тільки. А в чому? Відповідь має той, хто питав. А де його шукати, то вже вона не відала.

Молода жінка в хатині на краю райцентрівського села, віднедавна селища, худюща, з великими очима, мовчки вручила їй пакунок, обгорнутий газетою.

Сказала:

— У сумку свою покладіть. До ліків, які вам дали в лікарні. У випадку чого — це теж отримали в лікарні.

— Я розумію, — сказала Даза.

Тремтіла й озиралася, як клала пакунок у дупло. Уже знала, що там — жарознижуюче, той же стрептоцид, уколи, ампули, пігулки, звичайна глюкоза. І шприци.

А перший чоловік таки теж навідався. Хоч і казали, що ніхто більше не прийде. Знов постукав увечері. У вікно, тихо, мов синиця дзьобом. І з порога, як двері відчинила:

— Я винен, що турбую ще раз… Али тут таке діло… Жінка моя захворіла. Певно, простудилася. Горить уся.

— Вона тут, в селі?

— Ні, в лісі. За мною пішла. Обоє там другий рік. Там і поєдналися. Я б… Я б не прийшов, якби… Груба вона…

— Груба?

— Ага. Ну, як то по вашому? На восьмому місяці вже…

— Вона вагітна?

Даза справді здивувалася так, як ще, здається, ніколи не дивувалася. Знала віднедавна, що груба по місцевому — вагітна. Але вагітна в лісі? На восьмому місяці? Як же могли відважитися? Її кинуло в жар. Бути вагітною в лісі, серед чоловіків, у якомусь бункері, підземеллі, схроні?

— Дитятко боїмося втратити, — почула мов крізь туман, що раптом заволік медпункт. — Вона вся горить і плаче. Та уже й ни плаче, а зіпає. Ну, я й злякався.

— Гаразд, я подивлюся, — сказала Даза. — Підемо?

— Кінь за селом стоїть, — сказав він. — Як з цеї хати вийдете, йдіть прямо, а потому направо. До лісової дороги.

— Я знаю, — сказала Даза.

Він посадив Дазу за селом на коня поперед себе. Вибачившись, зав’язав їй очі.

За своє життя Даза лише двічі їздила верхи на коні. І обидва — з цим чоловіком. То була дивна поїздка. Незабутня. Мандрівка крізь ліс, темряву і в суцільній темряві. Запах від молодого чоловіка, старшого від неї на якихось п’ять-шість років, а може, й менше, був не з приємних. У лісі поступово стемніло, це Даза відчувала і крізь пов’язку. Чоловік за дорогу вимовив пару фраз — спитав, чи там, де вона росла, є гриби, бо він дуже любить збирати гриби і здивувався, що там майже немає лісу, що за містечком починається степ, а за сусіднім селом є тільки невеличка посадка.

— Не знаю, як то би наші люди жили без лісу, — сказав і надовго замовк.

Потім зупинив коня, прив’язав його до дерева, повідомив, що далі йтимуть пішки. Зняв пов’язку з очей. Темрява довкола була хіба трохи меншою, ніж тоді, коли вона їхала за його спиною з шматиною на очах.

— Йдіть за мною, — наказав.

Даза йшла і дивувалася, як він орієнтується в цій темряві, серед гущавини. Зрештою збагнула, що під ногами є ледь помітна стежка. Кілька разів перечепилася — через галуззя і тонкий повалений стовбурець. Він повернувся, взяв за руку.

— Не бійтеся.

— Я не боюся. Тільки темно.

— Скоро прийдемо.

Зрештою він спинився, і Даза здригнулася, бо зовсім поруч пролунав різкий крик сови. Вона відсахнулася, та наступної миті зрозуміла: кричав її незвичний поводир. Йому відповіли десь попереду, недалеко. На той голос він і направився.

Даза здригнулася ще раз і раптом гранично чітко зрозуміла весь жах свого становища: вона була серед вечора, точніше ночі, в темному, безпросвітно глухому лісі, в руках, у волі цього чоловіка, його поплічників чи соратників, про яких нічого, по суті, не знала. Лишалася надія…

А потім була зупинка на маленькій галявинці. Слово, що несподівано пролунало з темряви: «Вітер». І відгук її провожатого: «Сосна». Тінь, що винирнула й постала зовсім поруч, мов ще одне дерево.

Тихе запитання:

— Як добралися?

— Нормально. Жива?

— Звісно. Слава Україні!

— Героям слава.

Ще якийсь десяток кроків, попередження:

— Обережно…

Спереду на землі раптом з’явилося світло. Даза зрозуміла, що відкрилася ляда. Її супутник став спускатися донизу, простяг руку:

— Давайте… Тут драбина.

Даза спустилася донизу. У ніс вдарило сперте повітря, аж закрутилася голова й виступили сльози. Вона опинилася у невеличкій кімнатці. При світлі гасової лампи угледіла тапчан, з якого підвівся ще один чоловік. У глибині стояло щось схоже на нари, поруч невеликий столик, на якому чайник і миска, коло столика — пічка-буржуйка, у глибині проступала поличка з книжками, щось схоже на шафу.

«Так оце і є знаменитий схрон?» — майнула думка.

Вона привіталася до третього чоловіка, зарослого густою щетиною, який був у куфайці, на відміну од пальта її провожатого і військового френча у того, хто зустрів. Чоловік відповів хрипко прокуреним голосом:

— І вам добрий вечір.

Той, що привів, одкрив дверцята збоку, мовив гречно:

— Прошу, панно Любо.

Тут, виявляється, була ще одна, менша, кімната. У ній на лежаку важко дихала жінка. Повітря ще важче, майже нестерпне для дихання. Чи, може, ці люди звикли до такого повітря? Ще в кімнатці-нірці знаходилися стільці, етажерка з посудом і… теж десяток книжок,