Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
На четвертий день її протест проти цього став суцільним розпачем.
На п’ятий день озвався її робочий телефон. Звісно, дзвінків кожен день було багато, але цей саме озвався.
— Віталія Миколаївна?
— Так. Я слухаю.
— Скажіть Андрію Степановичу, що так чинити не можна.
— А хто це?
— Донька вашого співмешканця.
— Світлана?
— Ви знаєте моє ім’я? Дуже мило… Пере…
— Зачекайте, — перебила Віталія, боячись, що співрозмовниця — донька Андрія — кине трубку. — Андрій… Андрій Степанович поїхав до Києва. Вас зустрічати.
— Ніхто нас не зустрів, — голос у Андрієвої доньки став ще сердитішим. — І на дзвінки по мобільному тато не відповідає.
— Може…
У Віталії похололо всередині. Потім вона подумала, що хтось, певне, в коридорі їхнього відділення відчинив вікно — такий протяг.
— Може, з ним щось трапилося?
— То він не у вас?
— Ні.
— То де ж він? У когось третього?
— Не знаю.
— Ви обдурюєте…
— Ні. Ні, Світланко.
Віталія вже кричала. Її тривога розривала простір маленької сестринської. Гостро запахло ліками — наче хтось розлив флакон з краплями… Невідомо якими. Але…
Хтось біг коридором.
Хтось кричав:
— Хворому у сьомій палаті погано.
«Чому в сьомій?» — миттєво подумала Віталія.
Встигла подумати, втрачаючи нитку почутого. Але кинутися у сьому палату не могла. Бо інакше втрачала розмову з Світланою.
І спалах ще один миттєво обпік. Із розмови з донькою, Олесею, тижневої давності.
«Мамо, я, здається, закохалася, — казала Олеся. — У мене щастя сьомого року».
Чи інакше: «Моє дурне серце сьомого року…»
«Чому сьомого року?» — спитала тоді Віталія.
«Бо я сьомий рік у Києві», — засміялася Олеся.
Тепер кричали про сьому палату. Але який… Який же… який… який гострий неприємний запах. Від розлитих десь ліків.
— Якщо ви кажете правду, його треба шукати, — вона чує це мовби здалеку, хтось глухо гукає за вікном, не гукає, а стогне.
— Так, — каже Віталія. — Я буду його шукати. — І вже кричить: — Я шукатиму Андрія!
Опускає трубку. Подальші слова не мають сенсу. Вона біжить у сьому палату. Допомагає хворому, в якого розпочалася кровотеча. Усе закінчується благополучно. І тоді Віталія холоднокровно, методично, так холоднокровно, що аж дивується сама, розпочинає пошуки Андрія. Пригадує всіх своїх друзів, знайомих, а також колишніх пацієнтів, які могли сприяти пошуку. Йде до завідувача відділення і просить допомогти взнати, чи не потрапляв до лікарень в їхній і сусідніх областях такий-то, Лісовець Андрій Степанович, або невідомий такого-то числа. Завідувач їй не відмовить. Перебираючи телефони у сотовому, натрапляє на запис «Кос» і номер. Номер Тимура, який подзвонив десь рік тому й похвалився, що він уже працює заступником прокурора в близькій від столиці області.
— Запиши мій номер, гордячко, може, раптом згодиться, — сказав тоді її колишній чоловік.
Тепер зрозуміла: згодився, таки згодився. Гордість й інші почуття на замок. Головне — шукати Андрія, знайти Андрія.
Набрала номер Тимура, почула слова: «Який сюрприз». Сухо сказала, що може їй допомогти, якщо бажає. Виклала суть.
— Зник? Твій коханий? Новий чоловік?
— Він порятував мене. Од хвороби…
— Аж так? Я… Вибач, я знаю, що в тебе було, — сказав Тимур. — Він лікар?
— Можна сказати, так. То допоможеш?
— Для тебе навіть зірку з неба, — почав було і спохопився. — Вибач… Звичайно, допоможу. Кажеш, виїхав десь на початку шостої й до Києва не приїхав…
— До Борисполя.
— Ще складніше. Але спробуємо. — Голос його став діловим. — Або аварія, або хтось зупинив дорогою. При ньому були документи? Мобільний?
— Здається, тільки водійське посвідчення. Паспорта лишив удома. Мобільник не відповідає. Мабуть, заблокований.
— Це гірше. Але не безнадійно. Кажеш, професія — лікар?
— Вчитель. Викладач історії.
— Ну-ну… — Не міг не «пойорничати». — За сумісництвом — лікар-рятівник… Текс… Вибач. Усе. Повір, зроблю все можливе. Якщо не десь у лісі… Ще раз — вибач.
Перепитав дані. Сказав, що триматиме в курсі.
І тримав. Ще через два дні Андрія знайшли. Він знаходився у районній лікарні на Житомирщині. Важко травмований, але живий. Тимур повідомив: знайшли через аналіз ДТП за минулі дні. Випадок банальний — водій зустрічної машини заснув за кермом і виїхав на зустрічну смугу. Далі було ще банальніше — хтось пограбував обидві машини.
— Як таке могло трапитися? — Віталія не здатна була збагнути.
— Така паскудна селявуха, подруго, — сказав Тимур. — Ну, тримайся. Треба ще щось — брякай. Тримай свій красивий хвостик пістолетом. Усе буде гудбайчик і окейчик.
— Дякую.
— Ну, з тебе в майбутньому — могорич. Могоричище.
— Буде. Аби Андрій…
Віталія ковтнула сльози.
Майнуло: «Я щаслива людина».
— Боже мій, якби про мене так турбувалися, — сказав Тимур Косик. — Заздрю твоєму педагогу, подруго. Так і передай.
— Передам.
Він першим відключився. А Віталія стала гарячково збиратися в дорогу. Для неї тепер мало значення одне-єдине: Андрій, її Андрій, живий.
13
За три дні до Нового року бабуся Даза і Олеся вирушили у мандрівку. На Волинь, до Луцька. Київ, як і вся Україна, вирував. Бурхливо і щасливо. Радів. Відбувся третій тур виборів. Ющенка, про якого так іронічно казав Ярослав, таки обрали президентом. Але в Олесі жила своя радість і своя надія — вони прийшли на зміну депресії.
— Ми поїдемо у ліс, мамі зробимо сюрприз, — весело проспівала вона до бабусі.
«Господи, що ж це за трійка дурних бабів у нашій родині, — подумала бабуся Даза, дивлячись, як радісно-метушливо Олеся запихає свої речі до наплічника. — Їм тільки покажи палець… Навіть не палець. Кинь хтознаколишнє зерно в їхні бабські душі… Проросте…»
Їй було зимно — не од снігу, що випав, не од рвучкого вітру, що стукав у вікна квартири, мовби просився у квартиранти на час їхньої відсутності. Од того передчуття, яке поселилося. У квартирі, повітрі, душі. Передчувала: нічого доброго з тієї Олесиної затії не вийде. В Олесиній душі, очевидячки, сказала вона собі, проріс (ось і давнє зерно) якимось чином авантюризм, хай не авантюризм, а схильність до відчайдушних кроків, властива її дідові, батькові Віталії. Та гордість (швидше — гордячкуватість), що притаманна Віталії, та й справжньому (судячи з Олесиної розповіді) батькові внучки. А вона сама?..
Але… Мусила собі
