Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

стара померла, а вони ж домовлялися колись, що помруть разом. Вони надто пізно зустрілися, в неї була до того своя сім’я, діти його не сприйняли, бо, казали, хіба можна при них, уже дорослих і майже дорослих, виходити заміж і народжувати у сорок з гаком літ… А він мандрував по світу, зварював труби, тепер є пристанище і є племінниця, котра жде не діждеться його смерті, бо ж є й будинок, який має дістатися її дочці. Та хай би та дочка поселялася, йому б вистачило й однієї кімнати, тільки ж прийшла б, по-людськи поговорила, хіба він проти… Старий говорив і говорив, його самотність і безпритульність, і бажання отримати свою частку тепла хоч на старість розтікалися по палаті, шукали виходу і далеким звуком квилили десь за вікном.

— На додачу впав з яблуні, ну, воно мені тре було, та суха гілляка, та оно чогось муляла…

Дід Михайло умовк, очі його сльозилися.

Хлопець, якого звали Тарасом, затято мовчав. Біль сочився з цієї мовчанки, і Віталія не знала, що ліпше: питати про щось чи ні? Але ж мусила, мусила, мусила приїхати до Андрія. Її мучила неможливість бути поруч з ним — там, удома. Подумала, що Андрій без неї був би ще самотнішим за Тараса.

Потім вона дізнається: Тарас посварений зі своєю дівчиною, яку підозрює у зраді, й уперто не хоче їй повідомити про свою біду. Його мати приїжджає з районного містечка раз на тиждень. А дівчина десь тут, у Луцьку. Тарас її, видно з усього, жде, а повідомити, що з ним трапилося, не хоче.

Андрій бере її за руку. Слабкий, ніжний потиск.

— Завдав я тобі клопоту, — каже. — Як так могло статися?

— Мовчи, — Віталія тисне його пальці. — Сталося як сталося.

Учора вона повідомила про те, що сталося, Андрієву доньку. Почула у відповідь:

— Ну, ви ж його доглянете, правда? Ми якось навідаємось.

«Треба чекати», — вирішує Віталія.

Вона не знає, скільки тут, у цьому місті, на єдиному просторі з Андрієм, перебуватимуть його колишня дружина, його дочка з онуком.

Слова «Ви ж його доглянете, правда?» пропливають десь у вишині. Так далеко, що й не дістатися. Та чи треба?

«Вони мають загубитися, — думає Віталія. — А хто, крім мене, має ще доглянути?»

Вона покинула Андрія і його сусідів по палаті десь через півтори години. Чи треба було приїжджати? Може, хай би просто поспали? Дорогою — пішака йшла проспектом, з дворів, з вулиці, що виходить на проспект, — голоси, сміх.

«Як там Олеся і мама?» — подумала.

І тут прийшла інша, химерна думка: а може, познайомити маму Дазу з тим Михайлом, а Олесю — з Тарасом?

Олеся.

Вона лишила бабусю вдома, сама здзвонилася з колишньою однокласницею. Та запросила до себе, але Олеся наполягла зустрітися біля ялинки. Приїхала туди першою. Ходила серед людського виру, підходила до наметів, які ще стояли збоку. Вдивлялася в обличчя — щасливі, веселі, розрум’янені. А втім, багато з них або імітували свою щасливість і веселість, або втікали од тих буденних клопотів і тривог, які назбиралися за рік, що минув. У новий, не менш тривожний і клопітний рік. «Як і я», — подумала Олеся. Десь тут мав бути Ярослав. Його ж не було, скільки не загадуй. Навіть спитала у дівчини біля намету, чи знає вона такого Ярослава Довганя, юриста, який кілька тижнів був на Майдані в Києві. Дівчина не знала. Олеся постояла трохи біля намету. Небо над нею було найбездоннішим серед небес інших людей. Треба втікати од цієї бездонності, але не було куди. Мусила дочекатися шкільної подруги, мусила знайти Ярослава.

Вона була самотня, як і її бабуся, котра лишилася в квартирі й не могла заснути. Телевізор дивитися не хотіла, танцюльки і співи цієї ночі не для неї. Лишалося згадувати, поринати у шлях, яким проходила не раз, відтворюючи знову й знову чи споруджуючи, вимощуючи заново. Бо шлях цей мусив бути й новим. Який проходила й не проходила. Від якого втікала й не могла втекти. Найголовніша дорога її життя.

Думка знову побувати в лісі, тепер уже за власним бажанням, випірнула несподівано й кілька днів не давала спокою. Адже вона допомогла з’явитися цій дитині на світ. Допомогла народитися. Не могла збагнути, як і чим, але ж допомогла. Тоді їй здавалося, що перебувала в схроні, ну, хай якусь годину, а виявилося — вечір і півночі. Уже мовби навздогін відчула безмежжя часу. І те, що вона таки теж відповідальна за це маленьке життя, за цю крихітну істоту.

Ні, не тільки це. Вона раптом палко, нестерпно, до знемоги захотіла ще раз побачити цю дитину, що народилася у такому непридатному до життя навіть дорослих людей місці. Ще раз побачити. Той чоловік сказав, що незабаром переберуться в якесь інше місце, до якихось знайомих людей. У безпечне місце. Але ж невідомо, коли це станеться. Якщо їх уже немає, то просто повернеться назад. Та могло бути, що її допомога таки потрібна.

Так міркувала Даза і почала збиратися до того походу. З’їздила у райцентр, там у крамниці, пишно названій універмагом, пощастило купити тканини. Сказала продавчині, що бере на плаття, насправді ж — для пелюшок. У лікарні дістала присипки, яка так потрібна маленьким дітям. Надто там, де навіть викупати новонароджену не можна. Тоді та жінка, бабниця, яка лишилася у схроні, сказала, що вони вранці якось покупають маленьку. А далі… Даза тоді так і подумала: «А далі?..»

Уранці наступного дня пішла до тітки Мокрини й попросила продати молока. Так і сказала — кип’яченого. Хай думає що хоче. Удома, перед походом, нагріла молоко в каструльці на плиті, тоді перелила у літрову банку, обгорнула кофтиною. Може, тепло збережеться, ні — то підігріють. Уклала банку, тканину, порізану на шматки, коробочку з присипкою, ліки в полотняну торбину. Присіла перед незвичною дорогою.

Вона вже знала, що на дорогу лісову з медпункту можна потрапити, обійшовши село збоку. Так і зробила. Зорову пам’ять мала добру, то ж сподівалася, що втрапить, ні — то так і бути. Прикинула, що судячи з того, скільки тоді йшла, до схрону від села десь кілометрів п’ять. Може, більше, може, менше, нехай, повернеться до вечора — ні, то якось заночує там або проведе той чоловік. Вона не знала ні його імені, ні як звали його дружину. Судячи з усього, вони були не з Лучинців, а з