Зірки Егера - Геза Гардоні
— Це божевілля! — пролепетала мати.
— Божевілля чи ні,— не вгавав Мекчеї,— та коли я дав обіцянку, то й виконаю її.
— Я теж піду з тобою,— приєднався Тіноді.— Рука в мене слабка, але я зможу стати тобі в пригоді своїми порадами.
— На що ви сподіваєтесь? — похитала головою господиня.— Як ви зможете зробити те, чого не зробили два королі й королівський викуп?
— Ваша правда,— погодився Добо, до якого знову повернулися спокій і рівновага.— Ні грошима, ні хитрістю тут не зарадиш. Тільки султанова добра воля може розірвати кайдани рабства.
— А що як ця добра воля ніколи не прийде? — спалахнув Мекчеї.
Наступного ранку Добо покинув замок. Його не стали затримувати; Всі знали, що для нього дорога кожна година. Мекчеї залишився.
Він покликав Гергея до себе в кімнату:
— Після вчорашньої розмови я вирішив так: виспимось, а тоді побачимо. Не тому, що мені так хотілося. Я скільки б не спав, рішення свого не зречуся — проберуся на турецьку землю.
— І я з тобою! — рішуче заявив Гергей.
— Зрештою, війни зараз немає. А потім, хто його знає, може, нам і справді пощастить знайти якусь дірку і проникнути туди?
— Якщо наша спроба й закінчиться невдало, соромно нам не буде.
— А Тіноді візьмемо?
— Як скажеш, так і буде.
— А Янчі?
— Мати його не відпустить.
— Що ж, тоді поїдемо вдвох. Тіноді нехай лишається вдома. У старого вже сил немає тримати шаблю, скакати верхи.
— Як хочеш.
— Ми ж ризикуємо своїм життям. Шкода було б старого. Він зараз дуже потрібна країні людина. Йому сам бог велів мандрувати по країні і розпалювати в серцях угорців полум'я, що вже згасає. Він виливає в піснях весь біль нашого народу.
Двері раптом відчинились, і на порозі став Янчі.
В руках він тримав нагайку. На голові в нього був крислатий дебреценський повстяний капелюх, на ногах — жовті чоботи.
Мекчеї лише кинув погляд на Янчі, потім, ніби продовжуючи якусь оповідь, усміхнувся і махнув рукою.
— Ти чув, що той рудий заєць жениться! — Обернувшись до Янчі, пояснив: — Ти не знаєш його. А втім, Гергей, можливо, й розповідав про нього.
— Про кого? — байдуже запитав Янчі.
— Про Адама Фюреша.
— З ким же він одружується?
— З дочкою одного старого пана з дерев'яною рукою.
З обличчя Гергея враз відринула кров.
— На Еві Цецеї?
— Так, на ній. Ти що, знайомий з нею?
— Гергей із скам'янілим обличчям глянув на Мекчеї.
— Годі вам грати комедію,— розсердився Янчі і ляснув себе нагаєм по халяві.— Ви не про це щойно розмовляли. Ви гадаєте, що я мала дитина, яку легко обдурити? Я вже не малий. Я не спав цієї ночі і все думав. А є такі плоди, що дозрівають за одну ніч. За цю ніч я став дорослим.
— А матуся тебе відпустить? — запитав Мекчеї.
— Я нічого їй не сказав і не скажу. Замок Гуняді стоїть занедбаний, там знайдеться чимало роботи, щоб дати всьому лад. Я попрошу, щоб вона довірила цю справу мені.
Мекчеї спитав:
— Виходить, ми можемо їхати?
— Хоч сьогодні. Я тому й одягнувся так.
— Постривайте,— мовив Гергей, усе ще блідий як крейда.— Це правда, Пішто, те, про що ти тільки-но згадував, чи ти навмисне вигадав?
— Ти маєш на увазі те, що я розповідав про Фюр'єша?
— Еге ж.
— Правда. Стара Цецеї сама хвалилася, що віддає дочку за лейтенанта королеви...
Зблідле обличчя Гергея враз взялося червоними плямами.
— Що з тобою? — стривожився Янчі.— Ти, мабуть, знайомий з тією дівчиною?
Гергей змінився в обличчі й нервово заходив по кімнаті.
— Ще б не знати, коли це моя Ева!
— І твою Еву віддають заміж?
— Так, якщо це правда. Але я не вірю.— І він