Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

забуду його, але ніколи не забуду, як іноді моє лице спалахувало соромом і мене охоплювало почуття провини, наче я міг відвернути смерть Анни і сирітство її доньки. Серед речей, що належали Анні, її книжок, я не міг почуватися спокійно. Намагався зосередитися на цій дивній книжці, яка звалася «Досвід самотності» й складалася з кількох десятків пронумерованих карток. Відсутність сюжету свідчила, що Анна розчарувалась у вигадуванні нових історій. Вона колись казала, що написане нею здійснюється. За допомогою інтуїції вона випереджала хід реальних подій і, можливо, тому відчувала менший біль, коли вони повторювались, чи більшу втіху. Цією книжкою вона зупинила годинник.

Я перегорнув рукопис до кінця і не знайшов дати. Підійшов до вікна і дивився, як падає дощ, почув його голос. Я втомився і спробував усвідомити, де я. І хоча моя відповідь була підкріплена паспортними даними і відрядженням, цього не вистачало.

«Пам’ять щодня нав’язує мені спогади, від яких я хотіла б відсторонитися назавжди. Написане можна покреслити, спалити, навіть переписати. Але вчинки — незнищенні, бо вони тягнуть за собою інші вчинки. Тільки переставши жити, можна зупинити їхній рух і спокійно відійти у пустелю. Зникни, мій світе, я знайшла собі інший».

(«Досвід самотності», стор. 28)

У двері постукали. Я ледве встиг обернутися.

— Ходімо обідати, — покликала мене господиня. Я пішов за нею до кухні.

— Вам, певно, не до вподоби, що ви тратите стільки часу?

— Пусте, мені за це платять. Та й мені давно не траплялося нагоди змінити середовище. Тут усе інше.

— Просто люди тут не такі лукаві. Вони у себе вдома. А у великому місті не так. О, я теж там жила, з чоловіком… Але після його смерті переїхала сюди і взяла до себе Анну. А тепер мене мучить думка: може, серед бурхливого життя вона б навчилась боротися за себе, і доля була б до неї прихильніша. Правда, вона ніколи не нарікала. Анну треба було оберігати. Вона не шкодувала себе, була марнотратною щодо життя, наче мала їх кілька. Завжди добре згадувала вас і вашу дружину.

— Дякую. У нас про неї так само найкращі спогади. Я хотів би щось зробити для її пам’яті.

— Це непотрібно.

— Ви ж знаєте, що це не так. І знайдуться інші, які будуть набридати вам більше, ніж я. Якби Анна залишила заповіт, щоб її твори спалили…

— Вона його залишила.

Жінка, не криючись, заплакала.

— Вибачте, — промимрив я, — я поводжуся як письменник, а не як людина.

— Це ви мені вибачте. Анна вважала, що написане нею нікому не буде потрібне, що вона відстала від часу. Це її зламало. І ще вона говорила, що можна погано писати, але бути поганим ще гірше. Написане спалиш, а кривду не загоїш. Я часом не можу заснути, йду до її кімнати і там розмовляю з нею. Що більше минає часу, то вона мені ближча. Я чую якесь тепло і спокій, коли посиджу тут.

Я відчув щось цілком протилежне, але промовчав. Зрештою, я чужий. Наче запущений годинник, який можна зупинити лише часом.

Нашу мовчанку перервало якесь глухе гупання у двері.

— То Гандзуня, — сказала господиня. — Іду вже, йду!

За дверима я побачив купу лахміття, що мала зватися Гандзунею. Я спершу подумав, що вона на колінах, але у неї не було ніг. Вона сиділа на дошці з коліщатами.

— Нащо так довго стукаєш, я добре чую!

— Пані Стефо, я хіба хотіла спитати, чи у вас все добре?

Гандзунина голова була замотана синьою хусткою, мокрою від дощу. На вид їй було років шістдесят.

— Де мала?

— Та у школі.

— Може, я їй парасолю занесу, аби дитина не змокла?

— Чи ж я би не дала їй парасолі, Гандзуню?

— А як котрі діти вкрадут?

— Має вона парасолю, не переживай.

— Бережіт тоту дитину, пані Стефо, чуєте? Я їй принесла горішків, у своїм саді назбирала.

Гандзуня вишпортала з кишені кілька молодих, щойно облущених горіхів.

— Йой, Гандзуню, дякую… Але ж надворі дощ, заслабнеш. Може, зайдеш чаю напитися?

Гандзуня зиркнула на мене перестрашеними сивими очима:

— Нема часу, пані Стефо. Маєте гостя. А я вам насліджу.

— Я тобі куртку дала, що не промокає, де ж вона?

— А! — махнула брудною рукою Гандзуня.

— Знов бідним віддала?

— Та! Мене сало гріє. А ви що, гніваєтеся?

— Якби ти пропила, то гнівалася б, але ти не п’єш. Шкода тебе, бо ти сама бідна.

— Я маю пенсію. Шестого принесут. Я дала Маринчиному Васильку тоту куртку. Йду вчора, а вно в єднім сорочиту несе хліб. Біда! П’ятеро дітей…

— Йди додому, Гандзуню, грійся. Я передам малій горішки.

— Тота наука дитину з’їсть, бігме!

— Діти мусять вчитися.

— А, — знов махнула рукою Гандзуня. — Здоров’я важніше. Я вже піду, коли так, пані Стефо. Як щось буде треба, скажіт. Я нікому не дам із вас знущатися.

— Добре. Візьми пакуночок, з’їж собі вдома.

— Ні, ні! — замахала руками Гандзуня.

— Не встидайся, бери. То від мене і від малої.

Гандзуня неохоче поклала пакуночок за пазуху:

— Бувайте здорові!

Коли за Гандзунею зачинилися двері, пані Стефа зітхнула:

— Дивіться, бідна каліка, а має золоте серце. Мама недавно їй вмерла, то вона нудиться.

— А що з нею?

— Поїзд ноги перерізав. Ще як дівчиною була. Від того їй у голові трохи скаламутилося, бо мала через тиждень заміж виходити. Ой, що ж я вас відриваю від роботи!

Я подякував за гостину і повернувся до кімнати, став коло вікна. Дощ припинився, подекуди прозирало холодне блакитне небо. Візок Гандзуні якраз викотився на подвір’я. До неї підбіг заболочений жовтий пес, і каліка віддала йому канапку, щось сказала і покотила далі. Згори вона нагадувала якусь химерну істоту з уяви Босха. Небо дедалі більше роз’яснювалось, бо вітер несамовито дер хмари на клапті. Воно нагадувало небо мого дитинства, коли я стояв, задерши голову, і дивувався, як швидко міняють форму хмари: з птахів перетворюються на драконів, із драконів на велетнів. І мріяв покуштувати хмару, яка, певно, на смак нагадувала цукрову вату. А коли я не хотів цукрової вати, то мріяв покататись на хмарі, м’якій, як перина.

З таких дитячих ілюзій виникають згодом дорослі, і я мав їх доста, особливо коли почав писати. Я гадав, що все написане мною буде гідно оцінене, що читач вгризатиметься у кожне слово. Коли вийшла моя перша книжка, я пороздаровував безліч примірників і втопив її у морі горілки. Мене чекало тяжке похмілля: байдужість. Я замовив рецензію приятелю, поїв його цілий місяць, поки він написав її. І