Зима у горах - Джон Вейн

—     Ви, очевидно, почуваєте себе самотньою.

—     Я навчилася покладатись на власні сили. Добре все обмірковую і вирішую, що саме треба робити. Адже чоловіки так і полюють на тебе, перекопують зіграти в їхню гру.

Роджер мовчав. Йому кортіло знати, чи пощастило хоч кому-небудь з них домогтися свого, але вій добре розумів,, що питати про це не можна. Нехай слово само, без принуки злетить з її уст.

—     Іноді мені здається, що моя мати має рацію і що справжнє життя почнеться для мене тоді, коли я матиму свій дім, де треба вести господарство, і чоловіка, про якого треба піклуватися. І дітей. Проте я ще якось не можу собі уявити всього цього. А іноді думаю зовсім протилежне — що по-справжньому живу саме тепер. Усе залежить від того, за кого я вийду заміж. А поки що я маю те, чого хочуть чоловіки і за що вони ладні платити. І бачу, які гроші вони тринькають,— спочатку це мене приголомшувало. Та я швидко звикла.

Вона, здавалось, хотіла урвати розповідь, тому Роджер м’яко підштовхнув її:

—     Ви весь час працюєте в готелі?

—     Ні, спочатку я працювала в банку. Вчилась банківської справи: після закінчення школи відвідувала спеціальні курси. Але працювала в байку лише кілька місяців. Трапилась робота в готелі, яка видалась мені набагато веселішою.

Вона замовкла, і він спитав:

—     Ну й як?

—     В готелі справді веселіше,— відповіла вона. Вій не бачив її обличчя, але виразно уявив, як вона скривила губи.— Куди веселіше. Скажу лише, що порівняно з банком у готелі життя аж вирує. У нас зупиняються всі ділові люди. Молоді й літні. Не знаю, які з них гірші, але одне засвоїла твердо: жоден з них не дасть тобі спокою.

—     А ви цього хочете — щоб вам дали спокій?

—     Ні, не хочу. І мене навіть не дуже обурює те, що всі вони домагаються одного. А чом би й не домагатися? Так уже їх створено. Але це набридає. Ніхто з них не бажає миритися з відмовою. Тому кінець кінцем вирішуєш вибрати на першу роль когось одного просто задля того, щоб він не підпускав до тебе інших.

Сонце за вікнами проминуло ще частину небосхилу. Тепер його скісне проміння линуло із заходу. Наближався вечір,

не схожий на жоден інший вечір з часів створення світу. Роджер лежав тихо, слухав Райанон і відчував, як її тендітне стегно злегка впирається йому в живіт.

—     Ось чому я взяла собі за опікуна містера Філдінга. Це не означає, що я витягла жеребок з його прізвищем. Він мені сподобався. Залицявся він делікатно і вдачу мав приємну. Міг бути милим. По-справжньому милим. Він чесно сказав мені, що цінує щастя, яким я обдарувала його, і що він волів би довести це на ділі. А оскільки єдине, чого він має вдосталь — це гроші, то він хотів би витрачати їх на мене і таким чином виявляти свою вдячність. Він ставився до мене дуже уважно, і поступово сама думка, що він може втратити мене, стала для нього нестерпною. Зрештою він дійшов до того, що вирішив розлучитися з дружиною і одружитися зі мною. Я відмовилась. Ми сперечались про це всю суботу й неділю.

—     А хіба ви не були б щасливі з ним?

—     Може, й була б. Та вийти за нього заміж — означало б вробити все реальним. А так усе було якесь несправжнє, ніби гра якась. Одруження все змінило б. Я перетворилась би на місіс Філдінг, а він завів би собі іншу дівчину з якого-небудь готелю. А може, й не завів би, та не в цьому, зрештою, справа.

—     А в чому ж?

—     Ну... якби містер Філдінг став моїм чоловіком, то я мусила б зосередити на ньому все своє життя. Весь світ, усе, чим я живу. Ні, я просто не могла собі цього уявити.

—     Але ж у вас усе було добре,— зауважив Роджер, обережно добираючи слова,— поки ви були просто... поки ви просто зустрічались.

—     Так. Але ті зустрічі не так багато й важили. Не він позбавив мене невинності. Це трапилось раніше, коли я ще працювала в байку.

«Де-небудь у підвалі пополудні знічев’я,— подумав Роджер.— Або після роботи, на купі кредитних бланків».

—     Містер Філдінг відверто сказав мені, що він щороку відкладав по дві тисячі фунтів для особистих потреб. Щоб порозважатися, гарно провести час. Він сказав, що тяжко працював аж тридцять років, діти в нього вже дорослі і грошей у нього стільки, що вистачить не лише на йото потреби, а й на чиї-небудь іще. Він сказав також, що не знає, чи довго йому судилося жити. Він хворів на виразку шлунку — не міг багато їсти. Іноді все тіло в нього набрякало, мабуть, і з серцем теж було негаразд. Я весь нас думала, що буде, як вій помре у мене в ліжку.

—     Він, безперечно, волів би померти саме так.

—     Атож! А як же я?

—     Немає такого закону, який забороняв би вам спати з ним. Це нікого не стосується.

—     Скажіть це моєму батькові. Він диякон. Коли я була мала, він щонеділі змушував мене ходити до церкви аж двічі, а після обіду ще й до недільної церковної школи.

—     Він і досі має на вас вплив?

—     І досі,— відповіла вона. Її погляд блукав по стелі, наче простежуючи якийсь візерунок.— Від цього не так легко звільнитись.

І все ж вона зараз лежить отут, у каплиці, сказав собі Роджер. Добряче хильнула джину, і