Зима у горах - Джон Вейн
— Принесу вам грілку після обіду, бо я повинна йти обідати додому.
— Гаразд,— сказав він, почуваючи себе спокійно і впевнено від того, що вона виявляє до нього таку доброзичливість.— А ще мені треба прихопити черевики. І книжку — почитати ввечері. Та й молока, якщо рознощик залишив. Оце й усе. То я пішов. Ви мене почекаєте?
— Мабуть, почекаю,— відповіла вона.— Я тут трохи приберу.
Вона прибере! Райанон? Що це піднімається з глибини її душі?
Подолавши спокусу подражнити її, Роджер мерщій вийшов, зачинивши за собою важкі двері.
Погода змінилась. Туман розвіявся, лише де-не-де лишилося кілька хвилястих пасмуг та внизу в долині розлилося озеро прозорої імли. В небі, яке швидко очищалось від хмар і набирало синього кольору, сяяло сонце. Примхливий і неймовірно чудовий день. Чи не стане він поворотним у його житті? Безпритульний, відірваний від людей, порушник закону в покинутій каплиці — чи не вступає він у благословенну смугу погамованості і тривкого щастя, яке йому навіть не снилось? Роджер квапливо рушив стежиною до Лланкрвіса. В одному місці зупинився й довгим поглядом окинув гори, що тяглися в глиб країни. На них лежав сніг, але тільки на вершинах. Сліпучо-білі вгорі, тьмяно-зелені й коричневі внизу, гори створювали надприродне враження невагомості — яскраве скупчення скель і снігу пливло в промитому повітрі й було наче уособлення раю.
Раптом загострений слух Роджера вловив ледь чутне дзижчання бензинового моторчика. Він глянув на схил над стежиною. Так, це Ділвін. Його худорляве напружене обличчя було звернуте до неба, в руках він тримав прилад дистанційного керування з вусом антени, а над ним маленькими хижими колами здіймалася в чарівну височінь його іграшка, його радість, дорогоцінний об’єкт його незмінної й пристрасної любові і своєрідна заміна Райанон — модель «Пайпер команче», зроблена в одну сімдесят п’яту натуральної величини.
Роджер відчув задоволення. Йому подобалась одухотворена творча одержимість Ділвіна. Маленький літак, що заклопотано й цілеспрямовано кружляв на тлі безмежного спокійного неба, видався йому навдивовижу безглуздим. Роджер весело помахав хлопцеві рукою. Проте Ділвін нічим не показав, що побачив його. Чи він, забувши про все на світі, дивиться лише вгору на свій деркотливий витвір? Чи, може,—раптом спало Роджерові на думку,—він не відповів на привітання тому, що ставиться до мене вороже і не має ані найменшого бажання спілкуватись? Чи знає Ділвін, що Райанон з ним, Роджером? Що вона чекає його в тій самій каплиці, куди Ділвіну так і не пощастило переконати її увійти в дні їхнього рожевощокого дитинства?
Що ж, тут нічим не зарадиш. За ті кілька швидкоплинних років, поки її врода не зів’яла, така дівчина, як Райанон, не може не залишити сліду в житті багатьох чоловіків. Тут уже кому як пощастить.
Під холодним збадьорюючим сонцем Роджер попрямував далі, до будинку місіс Опори Джонс. Тієї ж хвилини тонко пронизливе дзижчання моторчика урвалось, і, озирнувшись, Роджер побачив, що маленька зграбна модель літака почала, кружляючи, знижуватись у напрямку чарівної маленької скриньки, що повертала цю іграшку до її власника.
У будинку місіс Опори Джонс Роджер спакував свої речі в цілковитій тиші, що здалась йому густою, паче вівсяна каша. Може, місіс Опора Джонс пішла з дому на цілий день, щоб не зустрітися з ним? А може, в капелюшку й пальті, вона лежить на ліжку? Хай там як, а залагодити їхні стосунки так само неможливо, як зробити цілою розбиту шибку у вікні, з якого зараз тягло свіжим прохолодним повітрям. І це нагадало Роджерові: треба прихопити з собою газет, щоб затулити таку саму розбиту шибку у вікні каплиці. Ні, мабуть, для цього краще підійде яка-небудь стара ганчірка. Звичайна ганчірка, якою витирають пилюку. Одна така ганчірка була під раковиною, і він старанно, дбайливо запхав її в рюкзак. Ще старанніше й дбайливіше він спакував майже повну пляшку джину, поклавши її між двох сорочок, щоб не розбилась.
Нарешті він був готовий: найнеобхідніше в чемоданчику,— він неважкий,— плюс туристський рюкзак, завданий на плече. Все інше, теж старанно спаковане,— в більшому чемодані; він забере його потім, коли проїжджатиме мимо автобусом. От і кінець. Місіс Опора Джонс може спокійно чекати літа й відпускників.
Обережно причинивши за собою зелені двері (але поки що заховавши ключ у кишеню), Роджер обійшов будинок і постукав у коричневі двері. Ніхто не відгукнувся, і він постукав ще раз, почекав хвилину й уже взявся був за чемоданчик, щоб піти геть, коли почув, що хтось тихенько, мов миша, дріботить до дверей з протилежного боку.
Отже, вона була-таки вдома, прислухалась за стінкою до його зборів. Як вона, мабуть, радіє!
Місіс Опора Джонс трохи прочинила двері. В її уяві Роджер уже перетворився на вбивцю.
— Ну, місіс Джонс, я зникаю. Вас уже не турбуватимуть.
— Сподіваюсь,— відповіла вона, але погляд у неї був такий, наче вона дивилась водночас на всі боки. Роджерові рантом спало на думку, що вона нагадує дружину французького фермера в 1942 році, яка дозволила збитому англійському льотчику переночувати в клуні й жде не діждеться, щоб він чимшвидше забрався геть, поки його ніхто не побачив і не доніс гестапо.
— Чи ж треба аж отак боятися? — не стримався він.
— Вставити шибку коштує десять шилінгів,— сказала вона.— Можете залишити гроші зараз.
Роджер уже хотів був віддати їй названу суму, але згадав про свій другий чемодан. Йому треба мати тут хоч якусь зачіпку. Інакше вона замкнеться тут від нього, як у фортеці.
— Мені доводиться самому переносити свої речі,— відповів він,— а забрати все за один раз я не в силі. Отже, якщо ви дозволите, я залишу один чемодан тут
