Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

Зі всієї гори квітів дівчата швидко витягли троянди й почали обривати їх прямо на столі. Незабаром увесь стіл був засланий рожевими, червоними, бордовими та пурпуровими пелюстками. І тут до кабінету прибігла схвильована Жанна Григорівна.

- Софіє Костянтинівно, - помпезно розпочала Жанна Григорівна, оглянувши моїх вихованців. - Чи можна вас на хвилинку? - вона ще раз обвела поглядом дітей, мовляв, без сторонніх вух. Я зрозуміла й вийшла в коридор.

- Соня, тут така справа... Я навіть не знаю, як тобі це говорити... - Жанна Григорівна була дуже блідою, навіть руки трусилися.

- Кажіть, як є. Що трапилося? - наполягала я, відчуваючи щось недобре.

- Твого красеня Вовку міліція забрала. Я чула, як директору дзвонили. Пограбування начебто сьогодні вночі скоїли. Його якась бабуся впізнала. Він у нашому відділенні. Хлопцеві сімнадцять вже є, можуть посадити.

- Як посадити? – я не можу передати, що я відчула тієї миті. Мене навіть не хвилювало: винен Вовка чи ні. Єдине знала напевно: історія з Максом не повинна повторитися, цього хлопчика я не можу втратити. Я шалено почала думати, що робити. І тут підказала Жанна Григорівна:

- Терміново потрібне алібі. Він має дівчину?

- Він товаришує з Лєною Новіковою, - перше, що спало мені на думку.

- Слабко віриться, що вони тільки дружать. У них має бути щось. Де Лєна? - командувала Жанна Григорівна, бачачи, як я оторопіла.

Лєну я знайшла у колі хлопців 11-Б класу, затягла до себе в підсобку й пояснила ситуацію.

- Але я його не бачила вже три дні, - переконувала мене Олена, нервово заламуючи свої гарні пальчики. - Сидить днями та вечорами в іржавому гаражі й копирсається в купі заліза, що називається мотоцикл. І то я про це від Ромки Маркіна дізналася. А так шифрується.

- Дівчинко, я не питаю тебе, бачила ти чи ні, просто можеш сказати в міліції, що вчора та позавчора він був із тобою?

- Але ж не був, - хвилюючись, заперечила красуня.

- Його можуть посадити, якщо не буде алібі, - відверто зізналася я.

- А я тут до чого? Він крав, а я даватиму хибні свідчення, щоб мене ж потім і покарали? Мене мати повісить, якщо дізнається, що...

- Але ж він тобі друг... З пісочниці, - у мене не вкладалося в голові, що Олена не розуміла, як може допомогти Вовці.

- Але й вам він не байдужий. Весь клас це вже давно зрозумів, - цинічно заявила дівчина, й тільки тепер я зрозуміла, що Лєна в принципі не потрібна.

- Дякую, Лєночка, можеш іти, - спокійно промовила я, щаслива від того, що дівчина сама того не знаючи, підказала шлях до порятунку Вовки.

- За що? Я нічого говорити в міліції не буду, – ще раз нагадала своїй позиції Олена.

- Я це зрозуміла. І все ж дякую.

Довелося розоритися на таксі, але так я примчала до міліції всього за двадцять хвилин. Вся у святковому восьмиберезневому одязі з розкішним макіяжем та завитими кучерями. Перед цим я послала дівчаток до бабусі Вовки, щоб вони потурбувалися про те, щоб Тамара Ігнатівна не дізналася правди про відсутність Вовки. Дівчатка прихопили із собою обірвані рожеві пелюстки, щоб разом і варення зварити. А я включила весь свій артистизм та шарм, щоб переконати дільничного в тому, що всю ніч Вова був у мене вдома. Скільки сорому та страху коштувало мені це його алібі! Почувала себе брудною повією. А що робити?

- Ви впевнені, що він провів із вами всю ніч? – перепитував дільничний Іванов Сергій Петрович, наголошуючи на слові «всю», заповнюючи протокол і одночасно жуючи жирну котлету. Він лукаво поглядав то на мене, то на мої коліна. - Вован ще й на таке годиться... Ото вже ж училки тепер пішли.

Коли в кабінет завели всього побитого Вовку, у мене серце облилося кров'ю. Я ледве стримувалась, щоб не кинутися до нього, але тільки сумно поглянула на здивовані очі юнака.

- Ось тут Соломіна Софія Костянтинівна, - вкотре розкриваючи мій паспорт, промовив дільничний Іванов, - стверджує, що ти провів із нею всю ніч із сьомого на восьме березня. Так би мовити, вітав улюблену вчительку. Що скажеш, Титаренко Володимире Андрійовичу?

- Їй видніше, - напружено вимовив Вовка, явно незадоволений тим, що я втрутилася в його справи, але чомусь не заперечував моїх слів.

- А чого ж ти, негідник, про це мовчав? – різко та грубо крикнув дільничний.

- Він не хотів мене підставляти, Сергію Петровичу, - вигукнула я раніше, ніж Вовка встиг щось сказати. Він здивовано дивився на мене, чекаючи чергової моєї версії того, що трапилося. - Річ у тому, що я його класний керівник. Ви самі розумієте, що можуть подумати, сказати.

- Огороджував від злих язиків, отже, - дільничний морщив лоба й не вірив. – А вам відомо, Софіє Костянтинівно, що якщо ви сказали неправду, то й вам доведеться відповідати перед буквою закону? Співучасть, так би мовити. Теж карається.

-Відомо. Але Вова нічого поганого не робив. А ось за його побитий стан я можу доповісти вашому начальству, - вирішила піти взагалі ва-банк і трохи налякати.

- А це він сам, ось у мене є розписочка, - підметушився дільничний і сунув мені під ніс якусь писульку. Я ледве розібрала Вовчин почерк.

З відділення ми з Вовкою вийшли о дев'ятій вечора. Він побитий фізично, а я – морально. Мовчки йшли вулицею десь метрів триста, потім Вовка зайшов наперед, зупинився й суворо запитав:

— Якого хе** ви це зробили?

Я чекала подяки, а натомість - така грубість. Чомусь сльози самі накотилися, їх було неможливо зупинити. Вова, побачивши мене в такому стані, кинувся заспокоювати. Коли я трохи прийшла до тями, спробувала пояснити хлопцю, куди він котиться, і які наслідки могла мати ця його робінгудівська витівка.

- Це мої проблеми. Я не хочу, щоб ви були втягнуті у все це.

– Мені сказали, що ти брав участь в обкраданні машини підприємця, – поділилася інформацією. - Ти обіцяв не красти. Чому?

- І ви повірили? Я думав, якщо прибігли заступатися, значить... Ви повірили, - розчарування читалося на його побитому обличчі.