Не вбивай - Богдан Сильвестрович Лепкий

Мотря подала йому руку. Обтер хустиною вус і поцілував грімко.

— І солодка ж яка! Їй-Богу, як марципан.

— Пан сотник компліменти любить, — завважила Мотря.

— Люблю, чого мені Бог не зводив дати.

— Нежонатий?

— Парубком залишуся до смерті.

— Не вподобалась жадна?

— Була одна, і тую Бог до себе покликав. А другої не хочу.

— Вірний.

— Добрий козак вірний Богові, гетьманові, шаблі і дружині. Зломиш одному віру, — як же вірити тобі?

— Знає гетьман, кого посилати.

— Хай Бог милує його милість пана гетьмана! — відповів сотник.

— Розгостіться, будь ласка! — просила його Мотря. Чурі казала прийняти шаблю і шапку. — Сідайте та розказуйте що в Києві чувати.

Гість рукою махнув.

— Розказувати багато, а слухати мало. Нічого тепер доброго не чувати.

З його широких грудей добувся голос, подібний до сопоту ковальського мішка, — сотник зітхав.

Його обличчя, що нагадувало старий, почорнілий ремінь, І ще гірше потемніло, а очі сховалися під брови.

— Сумно в Києві тепер.

— Невже ж?

— Так сумно, що, вірте мені, який я старий, а врадувався, як молодий хлопчина, що мене гетьман в Батурин посилає. Гадаю, розважу себе.

— І розважили?

— Як же не розважити, побачивши таку красу, не во гнів пану Чуйкевичеві кажучи. Боже ти мій! Пощо тієї війни? Чи не краще жити б по законам Христовим та раювати біля гарної і доброї дружини?

— Пан сотник як проповідник балака, — завважила Мотря. — Війна за волю — діло святе, і не хотіла б я, щоб мій муж із-за мене відтягався від того святого обов'язку.

— Війна за волю, — повторив, зітхаючи, сотник. — Добуваємо тієї волі і ніяк добути не годні. От і тепер. Здається, тільки простягни свою руку, і воля твоя, А чи зловиш її? Бог святий знає. Так нас тії москалі обсіли, що обігнатися годі. Гетьманові прожитку не дають. Все якісь посли то від царя, то від Меншикова: гетьман хвилюється, та нічого не вдіє. мусить робити що йому велять. От яка тут воля!

Перейшли до столової і за вечерею балакали дальше. Чара розв'язувала язик. Гість довіряв господарям, як рідним.

— Від першого серпня в Києві стоїмо. Боже ти мій, як віджив наш старий золотоверхий Київ! Козацтва, як того макового цвіту. Аж за очі бере. Самої кінниці тисяч кілька, може, шість, як не більше. Подумайте!

Очі старого козака заблистіли притаєним огнем. Мотрині зіниці розгорювалися від того огня. Оживала. Білі лиця наливалися кров'ю.

— Як вийдеш, бувало, на який майдан, як глянеш — скрізь червоні шапки, скрізь гострі списи в сонці горять, як хрести на київських церквах. Не знаю, чи коли від Богданових часів стільки війська в нашім Києві бувало. Щоб не збрехати, кінниці й пішого тисяч, може, двадцять, як не більше. Погадайте! Це ж армія, і ще яка! А гармат, а возів з муніцією, з харчами, з припасами всілякими — сила-силенна!

— І що? — питався Чуйкевич.

— І що? — повторила Мотря.

— І ніщо, — відповів сотник. — Ніщо...

Його брови підлізли вгору, уста скривилися жалісно а з грудей добулося те саме зітхання, що нагадувало сопіт ковальського мішка.

— З такою армією, можна собі гадати, вдесятеро сильніші царські полчища розіб'єш, Україну на ноги поставиш, мир подиктуєш, — ага! Ні армії, ні миру, ні волі, нічого нема.

І він руки сумно опустив по собі.

— Що ж сталося такого? — тривожно питалася Мотря.

— Що? Стривайте, зараз вам скажу.

Він випив чарку за здоровля хазяйки, обтер уста і розказував дальше:

— Ще ми не надивилися на наш святий Київ, ще не спочили з далекої дороги, як вже і посол від царя прибігає: посилай йому чотири тисячі кінниці на допомогу полковникам київському й білоцерківському, котрих раніше виряджено в Польщу для руйновання тих панів, що з королем Станіславом тримають. Помилуйте, чотири тисячі кінниці! Цар гетьмана вождом над кінницею настановляє, а чотири тисячі кінниці від нього бере. І будь тут мудрий! Кажуть, гетьман як зварений ходив, не знав, що йому робити. Перше мати розважала його, тепер ігумені Магдалини вже в живих нема, і гетьманові в нікого розради шукать. Мотря довгими віями свої зіниці прикрила.

— Післав? — спитався Чуйкевич.

— Викручувався як міг. Казав: скорше булаву покладу, як таких сил позбавлю Україну. Хто захистить її, таж мене народ проклене! А посли один за другим прибігали: «Посилай і посилай».

Сотник замовк. Його обличчя, як ремінь, стало м'якнути і морщитися, робилося подібне до шкури. Чоло пооралося, сердився козак.

— Бог його побив би! — вихопилося з уст. — Ая! Поб'є! — сам собі доповів, усміхаючися гірко. — Коли йому швед не дасть ради, то ніхто йому нічого не зробить, проковтне нас з чобітьми.

Мотря припрошувала гостя до страви.

— Мені вже, ваша милосте, і страва не смакує, і чарка не веселить душі. Забути не можу, як тії полки з Києва відходили. Дві тисячі гадячан, що попереду в київській фортеці стояли. Не один до того Києва приріс: побратався, покумався, дівчину собі знайшов. А тепер кидай усе, що серцю твому любе, і спіши в тую Польщу, не знати за що й за яке. Хочуть пани Станіслава, хай їм буде Станіслав. Що гадячанам мішатися до панських порахунків. Так розум каже, а цар приказує друге. Дві тисячі гадячан у Польщу виступають, а за ними тисяча молодиків, що тільки свою військову службу починали. Деяким ще й вуса не засівалися, — молодики! Тих найгірше жаль. Ще вони й не викохалися, ще матері не натішилися ними, а вже — іди! Знаєте, старий я козак, всячину бачив, а того забути не можу... Ніби молодий ліс рубають... Ранок був. Літній, ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а вулицями ніби хмари чорні перевалюються, відділ за відділом іде, невесело, нерадо. Що нерадо! Одного погідного обличчя я не бачив, одного ясного ока, всі, як той проклін. Навіть коні голови поспускали. Не