Батурин - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Різуни окаянні! Такого гріха натворили. Не пощадили ні жінок, ні дітей. Бог би їх побив!

Припадав до тіл, мацав рукою, чи теплі, ухо прикладав до грудей, чи не почує удару живого серця. Морозом смерті проймало його. Дід не боявся трупів. Прожив більше ніж сотню літ. За молодих літ не в одній пригоді бував. Раз у битві цілий його курінь поляг. Він один остався. З-поза трупів, як з-поза валу, на ворогів стріляв. Не раз онукам розказував тую пригоду. Оповіданням своїм викликував не страх, а завзяття. Треба, щоб хтось живим у Батурині остався і внукам розказав, як його руйнували. Треба, щоб смерть не затулила правді уста. Шукав живих.

Як же втішився, натрапивши на якогось недобитого козака. Осмотрив рану, заволік його до гробниці і примістив.

— Не стогни, щоб ворог не почув. Вони ранком покинуть наш Батурин, вовкам і крукам пишуть його на жир. А ми, сину, на злість їм житимемо. Зробимо тут лад. Позапрятуємо покійників, поживемо ще. Життя навіть від царів сильніше.

Якогось хлопця на плечах приніс, бо цей сил не мав іти.

І теж примістив його поза домовинами в могилі. Молодицю якусь привів.

— Не плач, доню, не плач. Досить тут сліз пролилося. Який із них хосен? Хосен може бути лиш з діла. Діло робитимемо.

Вірив, що Батурин не пропав. Чорт зерно пшениці знайшов. В землю його загріб і ратицею притоптав, щоб не зродило. А зерно щолиш у землі скільчилося, виросло й видало стократний плід.

Дід вірив, що і з Батурином так само буде. Не пропаде він, о, не пропаде!

Останеться. Хоч би лиш він один — дід. Розкаже живим, що протерпіли покійні. Живі хай живе гадають.

Правди і волі не заховаєш у землю і не притопчеш своїм чортячим копитом, ратицею антихристовою.

Поживемо ще. То лише тим, що вмирали, здавалося, немов скінчився світ. Дід вірить у його безконечність, вірить, що Укоаїна не вмре. Скільки її не грабували вороги. Хто на Вкраїну прийшов, цей і ворог. А вона оживала, обновлювалася і процвітала новою красою. Невмируща вона.

— Одно страшне, — говорив до себе дід, — що робучий народ дивиться на світ не своїми очима. Дивиться і не бачить, де ворог, а де свій. Суєтиться. Після кождої пригоди вину на провідників спихає. Вони завинили його нещастю.

Дід зжахнувся. Пригадав собі, як народ вождів своїх ворогам видавав.

— Хай ваша голова за нас іде.

От що боліло діда. Він сам був не з панів, але з "подлих", як москалі казали. То поживши чимало й роздивившися в світі, побачив, де світло, а де тінь. Батька Хмельницького часи пам'ятав. І його двічі хотіли видавати. Та він не з таких був. І поміж козацтвом мав чимало вірних собі, що скорше дали б себе покраяти на шматки, ніж видали б свойого вожда.

Втомившися важкою працею, дід присів на камені біля гробу й думками сто літ життя свойого пробігав.

Який довжезний шлях і скільки на ньому горя!

А все із-за тієї суєтливості. Не вміємо ми однодушне постояти за свою правду.

Батурин стояв...

Дід кляк і молився довго-довго.

— Господи Боже, життя і радості подателю, судіє справедливий і безкорисний, прийми жертву отсю велику, найбільшу з дотеперішніх, за прощення наших гріхів. Не досвідчай нас карами новими, жорстокими, не посилай на нас ворогів невблаганних, дай нам бути хазяїнами повновласними у своїй власній хаті. Дай нам. Боже, добитися волі, щоб славилося твоє ім'я святе, щоб ми не проклинали, а благословили тебе своїми вольними устами.

І молився дід, щоб Господь не велів йому вмирати з прокльоном на устах, лиш позволив з надією в душі відійти з цього світу. Він чесно прожив на ньому сотню літ, не жалував трудів, не жахався ні ран, ані мук, витривало боровся за волю і за славу. Не доведи, Господи, щоб після того, що сталося з Батурином, народ показав себе негідним найвищого добра, своєї славної держави. Не доведи, щоб він у засліпленню, мов у сліпоті, тривав, не розбираючись, де вороги, а де приятелі його, щоб він зраджував провідників своїх. Був би це гріх важкіший від усіх гріхів наших, за який прийшлося б нам покутувати довго, може, століттями цілими. "Господи! Жизні і блага подателю, не опускай нас".

Московські караули понасували комніри на вуха, повпихали змерзлі руки в рукави, з острахом спозирали на цвинтар.

— Страшно, брат!

— Страшно...

ГАРМАТИ

Біля кождої гармати два щонайсильніші драгуни, як кати. В кождого в руках молоти двопудові. Диво, як їх чоловік може двигнути.

Підносять, жили їм набігають, як посторонки, обличчя наливаються кров'ю... у-ух!

Молоти, як удари грому, в дула гармат валять, гармати здригаються і дзвонять, як на соборах щонайбільші дзвони. Ще голосніше, гучніше, тривожніше.

Ніби рятунку благають. Ніхто на рятунок не йде. Хоробрий гарматний осаул Кенігзен, побачивши, що Батурин пропав, даром дожидався, коли разом із замком полетить до неба. Догадався, що Мотрі не повелось свого сповнити, й хотів сам собі зробити кінець. Не довелось. До його приставили сторожу, старому хірургові батогами грозили, що недобре стеріг. А раннім ранком посадили обох у волоську під будою брику і виправили за Сейм. Кенігзен з обозом московським поїде до царя. Йому, Чечелеві (як зловлять) і другим визначним старшинам зроблять окремий парад. Царський суд, по царським приписам муки та й окрема смерть.

Пушкарі здебільшого погибли, бо не хотіли здати своїх гармат. Тих, що живими в московські руки попали, ще перед виїздом з города покарають. Вони збиті в гурт, зв'язані по рукам і по ногам, що шевельнутися годі, біля муру на свій кінець чекають. Догадуються, яку нагорода за їхню хоробрість придумував для них князь. Чекають.

А драгуни гармати розбивають, важкі, котрі з місця рушити годі, щонайбільші. За кождим ударом сипляться рештки мурів, охає земля, ворони зриваються з трупів і з криком якнайдальше від того місця летять... "Ух-ух-у-ух!"

І за кождим ударом відлітають з гармат мистецькі, гарно вироблені оздоби, з арматурами, з надписами, з роками, коли їх відлито. Деякі ще з Богданових часів, інші