Кровна мста - Ярослав Яріш

У безнадії Бурий закричав, підхопився і щосили вдарив своїм топором. Ратко підставив щит, а натомість вдарив сам. Тоді ще раз і ще. Щит Бурого тріснув і почав розлітатися, а на додачу Ратко ще й вдарив ногою супротивника в живіт. Бурий знову впав.

– Вставай, собачий сину, не дай бити лежачого, – знову наказав Ратко, але Бурому більше нічого не хотілося, тільки скоріше покінчити зі всім тим.

Сили більше не було. Важко дихаючи, він спробував підводитися, але втомлені руки й ноги не хотіли слухати його.

– Гей, Соколе, бережи Галку, – прохрипів Бурий, оглядаючись на свого побратима, що продовжував лежати.

Від тих слів Сокол враз очуняв, підвівся, струсив головою і раптом побачив Бурого і Ратка.

– Ти що? – гаркнув вой, відразу ж хотів вихопити меча, але його на місці не було – хтось забрав усю зброю, навіть ніж.

Люто крикнувши, Сокол кинувся до Бурого. Будимир обернувся і став йому на дорозі. Він враз схопив Сокола за груди, струснув добряче, а тоді підняв над собою і щосили кинув у ліщину, аж загуло.

Ратко бачив це, і вони вдвох зареготали на півлісу. Брати тільки не зауважили одного: коли Будимир трусив Сокола, той непомітно витяг ножа у богатиря з-за пояса. Ратко уже хотів було повернутися до Бурого, як Сокол виліз із ліщини.

– Гей, бурмило, зарано тішишся! – гукнув Сокол і швидким рухом кинув ножа.

Будимир так і не зрозумів, що з ним робиться, – богатир перестав сміятися і взяв себе за горло. Кров так і цебеніла – ніж засів наглухо. Будимир великими очима дивився спершу на Сокола, потім повернувся до брата, погляди їх перетнулися. І тут Будимир впав, розкинувши руки.

Ратко зблід, а тоді заричав, розмахнувся. Бурий пірнув під цей удар, а тоді вдарив сам навідліг. Топорище глухо ввійшло Раткові поміж ребра, так що Воротич аж застогнав страшно. Він обернувся до Бурого, а той враз аж загарчав, відчувши тепер свою перевагу. Нова сила враз влилася у його м’язи і сухожилля. Бурий налетів і вдарив, Ратко прикрився щитом. Хотів відповісти на удар, але правиця вже не слухалася його, не могла вже підняти топора. Бурий побачив це і став насідати все сильніше, Ратко відбивався щитом і відходив. Він задкував усе далі і далі, доки не зачепився за труп брата і не впав навзнак. Бурий тут же був над ним, недовго думаючи, вдарив. Ратко відхилився, і топор розорав землю. Вдарив удруге – і знову Ратко уник смерті, вихопив лівицею свого ножа. І тут пішов третій удар. Ратко викинув вперед руку з ножем, розпанахавши Бурому бік, але в цю ж мить сокира опустилася на голову Воротича і розплющила її.

Бурий впав поруч із Ратком, тримаючись за поранений бік. Сокол став над побитими Воротичами.

– Глянь, які богатирі. Скільки ж то вони могли степовиків у землю положити, чи ромеїв, чи інших ворогів землі руської! А так пішли зі світу ні за псячу шкуру.

Сокол поглянув на Бурого, що намагався затулити рану.

– Поможи мені, брате.

Сокол підійшов до Бурого, розпоров ножем його сорочку і поглянув на дірку в боці.

– І страшніше бувало, – сказав, приклав до рани рядно і перев’язав поясом.

Тоді допоміг Бурому підвестися і повів до коней. Бурому стало легше – добре, що такий друг є поруч, тепер не пропадуть.

Боярин Середич умів домагатися того, чого хотів. Завжди вмів, але тільки не в цій подорожі. Чомусь усе тепер вивалюється йому з рук, не слухається. Молоді вої почали підносити голови, особливо Лука, і не бажали коритися. Навіть Турик – і той роги показував. Та нічого, тепер усе буде по-іншому.

Троє Воротичів примчали до Каніцарового дворища під обід і сказали, що варяги поїхали геть і в навколишніх лісах їх не видно.

– Час, – мовив Середич, і вони виїхали з дворища, погнавши коней на схід.

На дорогу Каніцар дав припасів, попрощався тепло.

– Речіть князеві своєму, аби стримав свій гнів. Нам не треба нової війни братньої, – уже вкотре нагадав Каніцар, і Середич погодився.

Їх виїхало шестеро: попереду мчали троє Воротичів, а позаду – Середич, Турик і Лука. За кілька гонів дороги доїхали до лісу, там зустріли ще Воротичів: їх було рівно дванадцять – усе, як і загадав Каніцар. Вони розділилися по шестеро і погнали коней різними дорогами: одні пішли наліво, через яр, інші – прямо, дібровою, Середича ж із товаришами повели праворуч, понад повноводим лісовим потоком.

Турик тримався поруч із ним, а Лука – позаду. Коні мчали швидко – Воротичі добре знали тут усі стежки. Тільки дав би Бог щасливо до Чернігова добратися, до князя.

Середич уже думками був там. Що ж він казатиме князеві? Так, Мстиславові буде що розказати, бо довідалися вони таки чимало, недаремно своїми головами важили. Князь задоволеним має бути. У чому переконати Мстислава, хто насправді винен у смерті братів-князів? Варяги чи таки сам Ярослав? Каніцар каже, що Ярославової вини нема великої, що на варягах кров. Бояри київські не хочуть війни, не хочуть, аби знов запалали їхні весі, а ворожі коні витоптали хліб. Каніцар каже, що варягів покарати треба, а брати мають помиритися. Середич і сам того хоче, бо війна йому ні до чого. Хоча серцем він відчуває, що без руки Кульгавого тут не обійшлося, що варяги самі не могли… На Ярославових руках кров братня. Але він, Середич, того Мстиславові ректи не буде… Коли Середич розкаже князеві про всі свої пригоди і біди, то князь повірить йому.

А ще Середич вкаже князеві на послухів, що сидять коло нього. У першу чергу – Вадим. Є і другий, але боярин про це поки мовчить. Каніцар казав, що смерди з весі бачили, як минулої ночі перед самою бурею до дворища тінь кралася, схожа на варяга. Це неспроста.

Як би