Кровна мста - Ярослав Яріш

Волос і Сокол уже одягалися.

Каніцарові холопи вивели їх через маленьку хвіртку із дворища, там уже чекали осідлані і запряжені коні. Вої мовчки вискочили в сідла й поїхали в бік лісу.

Чим далі від’їздили від Каніцарового села, тим спокійніше ставало на серці у Бурого. Виходить, Ратко і справді дурний, раз Каніцар і Середич так легко обкрутили його навколо пальця.

Праліс ставав усе густішим. Дерева грубшали, забираючи своїми стовбурами і кронами простір, немовби бажали перетворитися в суцільну стіну і повністю перегородити собою шлях подорожнім. Туман був сивим і густим, як дідова борода, так що за крок вже нічого не було видно. Лісові птахи ще не прокинулися, не почали свого співу, а лісове гаддя, що вночі повилазило зі своїх нір, квапливо тікало в різні боки, аби не потрапити коневі під копита.

Волос, що їхав попереду, пустив свого коня кроком – швидше їхати не було змоги.

– Далеко ще до весі, Волосе? – спитав Бурий.

Сотник поглянув на товариша, зрозумів його тривогу.

– Скоріше не поїдемо – туман. Та й коні бояться.

Десь збоку заревів тур, коні і справді почали нервово гризти вудила і задирати голови.

– Не заблудимо? – це вже спитав Сокол.

– Виріс єсмь у тій пущі, – відповів Волос.

Поволі туман почав відступати, і подорожні пришвидшили ходу. Скоро мряка і зовсім розсіялася, даючи місце світлу. Праліс тут же ожив, ніби народилися його мешканці, і пуща наповнилися звуками.

Тепер подорожні гнали коней швидко, а ті й раді: страх, який навіяла мряка, перейшов, і ноги самі поривалися учвал. Лисиці і кабани тільки інколи перебігали дорогу і тут же ховалися по чагарях, і лише одна горда лань наважилася вискочити із хащів та кинулась бігти наввипередки з кіньми. Від того вороні запрацювали копитами ще швидше, лісова красуня збочила зі стежини, знову шаснувши в кущі.

Бурий радів, що нарешті вже закінчується їхня пригода. Йому чимшвидше хотілося забрати свою Галку й опинитися у Тмутаракані, вдома. Якось не думалося про те, що попереду війна – жорстока і кривава. Мстислав тепер не захоче миритися зі своїм старшим братом, буде рать, і то не одна. Тільки якщо він, Бурий, витримав оту пригоду, якщо вижив, вирвався із рук кістлявої смерті, то і на тій війні дасть собі ради, не пропаде. А вже коли все скінчиться, то Бурий собі жону знайде. Так, женитися треба обов’язково. А ще Галку віддати за доброго мужа. Он хоч би й за Сокола. Він з усіх у сольстві виявився найліпшим товаришем, справді вірним другом. Аби тільки Галка його захотіла.

Від тих думок на душі ставало тепліше.

Вони з’їхали вниз по крутому схилі яру і рушили далі поміж двома високими, крутими берегами. Тут вже не було як розганяти коней – під ногами стирчало багато коріння, за яке можна перечепитися. Стрімка дощова вода, збігаючи швидко схилом яру, повимивала його, і тепер ці закручені коренища тяглися з-під землі, ніби руки живих мерців, що хочуть вхопити за ноги їхніх коней.

Раптом Волос, що їхав попереду, зупинився. Кінь його почав прясти вухами, насторожено роздував ніздрі.

– Що таке? – спитав Бурий, оглядаючись по сторонах та поволі виймаючи свою сокиру з-за пояса.

Раптом незрозуміло звідки на стежці з’явилися два вовки. Коні тут же дико заіржали й почали присідати на задні ноги, пориваючись стати дибки, а коли узда стримала їх, вони самовільно кинулися назад, обертаючись на ходу і норовлячи кинутися навтьоки. Бурий натягнув вуздечку, аж вудила до крові в’їлися вороному в морду, а тоді що було сили смикнув за лівий повід, розвертаючи коня на місці та знову стаючи до вовків передом. Це нехай вони його бояться, бо вони всього лиш сірі, а він – Бурий.

Вовки були вже не самі – поруч із ними стояв старець. Сіроманці тут же поховалися в нього за спиною, а коні заспокоїлися, ніби дід відігнав геть їхній страх. Бурий відразу впізнав його – це був волхв Доброгост.

– Діду?! Ото несподіванка – тебе тута зустріти! А ми якраз до весі нашої прямуємо, – якось розгублено мовив Волос.

– Добре, Волосе, же віднайшов єси дорогу до свого дому. Думалисьмо, що назавше тебе втратили, – відповів повагом дід. Старече, покрите зморшками лице не виказувало взагалі ніяких відчуттів.

– Відслужив своєму князю, то настав час і родові своєму послужити.

Старець підійшов, узяв Волосового коня за кантар.

– Не називай його своїм. Вони не наші: ні твої, ні мої, бо живуть тілько для себе і для зграї своїх вірних псів. Отець їхній відступився від віри дідівської, тож Перун карає його рід, забравши розум. Чорна пелена Морани уже заслонила очі всіх княжичів, тільки двоє лишилося живими, але і ті ненадовго. Мстислав поклонився жадобі, вона і згубить його. Ярослав же давно вже відступився від законів землі руської, і Макош зготувала йому вже місце поруч з отцем його.

Це було сказано тихо, але страшно. Бурому аж мурахи побігли поза шкірою, а кінь, почувши страх господаря, і собі почав прясти вухами.

– Говориш так, поважний старче, ніби сам єси спровадив княжичів на той світ, – як завше, не стримав свого язика Сокол.

Доброгост поглянув на нього.

– На тому роді прокляття Перунове, тому згине він, не лишивши по собі сліду.

Волос спішився, став навпроти волхва.

– Мстислав передумав, не став брати Києва, відступив до Чернігова. Думаю, він миритися захоче з братом.

Волхв уперто похитав головою.

– Не буде миру. Сіверь не хоче воювати, а новгородці хочуть. Варяги, ніби тічня собак, уже біжать по сліду слів Мстиславових, аби побити їх, а голови передати князеві тмутараканському. Буде війна, Волосе, буде.

Почувши останні слова, Бурий і Сокол спішилися, приступили до діда.

– Що ти мовиш, старче?