Кровна мста - Ярослав Яріш

підло обманув його Кульгавий, як ножа у спину застромити хоче замість любові братньої. Мусив тікати до Польщі, до тестя свого. По дорозі й Святославові сказав на угри бігти, силу угорську підіймати. Бій мав бути важким і кривавим. Тільки не добіг Святослав – і його догнали варяги. Уже біля самих гір угорських. Бідолашний Позвізд, що сидів на Волині, і вірити не хотів, коли рекли бояри тікати йому. Не вірив, аж доки вбійники прокляті й до нього не завітали. Станіслав Смоленський ще раніше загинув – не хотів приставати до Кульгавого. Отак брати погинули. Далі ви вже знаєте.

Каніцар закінчив. Сли мовчали.

– Дивна твоя розповідь, велій боярине. Дивна і страшна, – сказав Середич.

– Справді дивна, – погодився Лука, вкладаючи в це слово інше значення.

– Що, не віриш?! – гаркнув до нього Каніцар.

– Може, і вірю. Тільки, чи то насправді варяги вбивали всіх братів, ти не бачив і твердо не знаєш.

– Знаю. Після того, як Святополка було скинуто, я лишився в Києві. Мене Ярослав не займав. Одного разу чув я розмову Торна й Еріка. Вони, бовдури, думали, що ніхто їхньої мови не розуміє. Нахвалялися, прокляті, як понищили братів Володимировичів. Розповідали іншим варягам, як князі руські перед їхнім мечем тікали, як ховалися, просилися. Як хотіли ще жити… Особливо Гліб. Малим ще був, як потяли його…

Голос старого дрижав. Очі його були ніби скляні в ту хвилю: от-от з’явиться стареча сльоза. Сли мовчали, були під враженням тої розповіді. Дійсно, страшною виявилася правда. Одних вона пригнітила, посіяла в серцях тугу, біль, інших, як-от молодого Турика, запалила. Він аж почервонів із ненависті…

– Ніколи ще земля руська такого не відала, аби чужинські вої меча здіймали на князя нашого! Кари їм!

Турика грубо перебили.

– Хтось іще з боярства може підтвердити твої слова? – запитав Сокол.

– Не знаю. Многі бояри, що були зі Святополком, погинули, інші мовчати будуть. Їм не треба з Кульгавим сваритися.

– А сам засвідчиш слова свої перед Мстиславом? – це вже запитав Середич.

Запала мовчанка. Мить подумавши, Каніцар мовив:

– Нічого-м не винен Мстиславові. Його то вже річ – вірити мені чи нє. Прийшли запитати – я вам відповів, а ще допоміг від Морани спастися. Вам треба більшого?

Очі старого загорілися, сли переглянулися між собою.

– Ранок за вечір мудріший, – промовив Середич. – Добрий мед у тебе, боярине, пив би й пив. Тільки вже й на спочинок нам пора. Ми приймаємо твою поміч, боярине, і йдемо до Мстислава. Не забуваймо, що той клятий послух, Вадим, крутиться коло нашого князя – аби горя не наробив.

Каніцар підвівся.

– Тоді вам нема чого сидіти – вернуться Воротичі, і відразу вирушайте. Тільки Ерік не такий дурний – певно, висадив десь на сосну свого гридня і велів за дворищем дивитися. Їх треба буде перехитрити. Підете до лісу разом, там вас буде чекати Ратко зі своїми братами. Побачите три дороги: одна через яр веде, друга – через діброву, а третя, ваша, понад струмком лісовим стелиться…

Бурий удруге

Каніцар наказав постелити слам у великій світлиці.

На грубому столі горіли свічки і відганяли темряву, що намагалася прокрастися з двору крізь маленькі віконця. Челядь настелила свіжого сіна на долівку, повкривала ведмеднами. Тільки на тих лежанках не було кому спати, бо сли вирішили вкластися надворі – у теремі занадто душно.

Усередині залишився один Бурий. Спочатку він, як і всі, вирішив спати надворі. Вой розгледівся по дворищу і тут же облюбував собі місце в жолобі біля конов’язі, пішов туди. Ніч була ясною: місяць висипав зі своєї торби всі зорі на небо, і вони тепер світили яскраво і дружно. Потомлені за день коні спали настоячи, притулившись один до одного. Бурий обійшов їх, поплескавши по крупу крайнього, і зблизився до жолоба, набитого пахучим сіном. Раптом вой зупинився – із жолоба чулося чиєсь сопіння й похропування. Бурий відразу здогадався, що хтось його випередив, зітхнув досадно і зібрався вже йти, як раптом із жолоба піднялася постать і обернулася до нього. Він враз похолов – Ратко.

– Можеш іти спати спокійно – пильнувати тебе буду. Навіть комар не посміє приблизитися до тебе, – сказав Бурому Воротич і знову опустився в жолоб та захропів.

Бурий обернувся і пішов геть, ніби побитий пес. Йому надворі більше спати не хотілося – він зайшов до терема та вклався на лежанці. Сон відразу кудись втік, а нав’язливі думки стали крутитися навколо голови. Тепер уже Воротичі йому спокою не дадуть, і ні Середич, ні Каніцар не зможуть його захистити. Як же позбутися Ратка? Якщо зараз щось не придумати, то завтра Воротичі знайдуть спосіб із ним поквитатися.

Так він пролежав до півночі, не склепивши повік. За своїми переживаннями Бурий і не почув, як здалека підходить гроза. Її спершу і справді не було чутно, потім вой подумав, що то гримають Каніцарові холопи, і не звернув на той гуркіт уваги. Зрозумів усе, коли до терема зайшов боярин Середич.

– Гроза суне. То й добре – нехай намочить трохи варягів, а ми собі в теплі та в сухості пересидимо.

Боярин був веселий, отже, напідпитку. Тільки від доброго меду його язик розплітався, а сувора натура випускала на волю усмішку. Каніцар не відпустив Середича разом зі всіма спочивати: обоє досі кружали старі меди та бесідували про боярські справи.

Далі, почувши грозу, до світлиці позбігалися Турик, Лука, а останніми – Волос і Сокол.

– Дощик уже дрипає, – повідомив усім Волос.

– Поки дрипає, та скоро як розійдеться… – мовив Сокол, сідаючи на лежанку та кладучи обережно біля себе свій лук та стріли, з якими, схоже, і справді ніколи не розлучався.

Дощ ніби почув ті слова – щосили вдарив у свій бубон, здійнявся вітер, а блискавка кинула сліпучим світлом в очі. Бурий виглянув надвір крізь віконце: