Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
Спитала:
— Ти боцюн?
Хлопець звівся на ноги, глянув ошелешено.
— Цьоцю, ви що?
Позадкував злякано. Завмер і дивився на Дазу, наче загіпнотизований.
Уперше Даза подумала про людські таємниці, які не мають, не можуть належати іншим. Про потаємність, як одну з основ людського буття. Про те, що, втративши цю потаємність як одну із складових людської сокровенності, людина перестає бути тим, чим їй призначено бути.
Призначено ким? Богом, якого заборонили, начеб списали?
Самою людиною?
Партією?
Проте партія вимагає повної відкритості людини. Виходило, що партія вимагає від людини бути мертвою і водночас живою.
«Але ж це неможливо», — подумала Даза.
— Йди, — сказала вона хлопчику.
— Куди? — спитав цей сусідський хлопець.
Даза не знала, куди він має піти. Може, летіти у вирій? Надто далеко. Надто. Сама пішла — тихо, мов мишка, яка несподівано вигулькнула на сонечко і злякалася, — до медпункту. Свого прихистку, хоч і тимчасового. Прихистку, де тільки й могла сховатися.
Тепер вона стояла серед ночі. Тремтіла, чекала, але ніхто не приходив. Небо з одинокою зіркою впало і придушило самотню дівчину. Вона, звісно, не знала, що через півтора десятка літ таке саме відчуття буде у її дочки, тільки в іншому селі, іншому краї. Тривожніше. Але теж перед важливим вибором. Тільки той вибір буде зовсім іншим. В іншому житті. І Віталія не знатиме, що колись відчувала вона, мама Даза.
Але ця ноша несподівано відкрила: вона дуже легка. Легша за неї саму, треба лише її підняти.
«Неї?» — спитала Даза.
Так кажуть, так думають ці люди. Серед яких вона чужа. Але вона була чужою і чоловікові, котрий приїжджав. Він хотів, щоб вона в усьому призналася. Так, як було. Як мало бути. На вимогу сили, яка не хотіла й не могла пізнати її, Дазу, але прагла забрати її таємницю.
«Це біда», — подумала Даза і зрозуміла, що виходу нема, хіба спробувати заснути, але знала й те, що заснути не зможе. Не йтиме до неї сон, як день, два, чи ніч — другу, третю, сьому і десяту.
Через тиждень безсоння, коли вона нарешті виспалася та провела доволі бадьорий день, і прийшов той другий чоловік. Пізно ввечері, коли Даза ще не спала, але вже лежала в ліжку й перечитувала «Справочник терапевта».
Спершу почула тихий стукіт у вікно. Наче шкрябання. Вона здригнулася, книжка випала з рук. Може, почулося? Стукіт повторився. Мусила встати й підійти до вікна. Коли відсунула фіранку, побачила за шибкою чоловіче лице. Чоловік по той бік вікна показав жестом: відчини, мовляв.
Сама не своя, тремтяча і насторожена, Даза накинула поверх нічної сорочки кофтину. Подумала і вдягла спідницю. Так і відчинила двері, що вели з невеличких сіней до більшої кімнати.
— Добрий вечір, — привітався прийшлий пізній чоловік, і Даза побачила на його плечі автомата.
Даза відповіла й відчула, як несподівано кудись пропав страх. Мовби відкриваючи двері, вона випустила його надвір, у нічну безпроглядну темінь. У світ, куди той страх просився. Може, він сторожитиме її самотній прихисток?
— Прошу вибачення за пізнє вторгнення, — сказав прийшлий чоловік, втім, швидше хлопець років щонайбільше двадцяти п’яти.
— Я ж не спала, — відповіла Даза.
— Так… Але…
Він, здавалося, трохи засоромився. Затупцяв на місці.
Мав зовсім не бандитський вигляд. А, проте, хіба вона знала, якими мають бути бандити… Лісові бандити…
— Ви, мабуть, знаєте, хто я…
— Здогадуюсь, — сказала Даза.
— Скажу відразу, — голос у нього був трохи хрипкуватий — чи то прокурений, чи то простуджений. — Нам потрібні ліки. Деякі ліки. І для перев’язки…
— І що ж вам потрібно?
Він відповів — стрептоцид для ран, жарознижуюче, бинти, добре було б мазь Вишневського. Чи мазь, яка заживляє рани, якщо така знайдеться.
— Усе це в нас є, — сказала Даза. — Але ліки перебувають на особливому обліку. Надто марля. За кожен я муситиму прозвітувати. Можлива перевірка.
— Розумію, — і раптом голос його покрижанів — ледь-ледь. — У нас кінчилися ліки. А там — поранені. Один уже помер. Якось викрутитеся. Якби не крайня необхідність…
— Добре. — Даза відчинила ящик стола, потім аптечку.
Від чоловіка, чи швидше хлопця, несло махоркою і потом. І ще пахло чимось ледве вловимим — так, наче він щойно з’їв яблуко. А може, жменю якихось ягід. І наче запах болота, що йшов звідкись знизу, може, від ніг та прілого опалого листя…
Він поклав ліки й упаковку марлі до невеличкої торбини.
— Дякую. Міг би заплатити, але наші гроші вам ні до чого.
Спинився біля порогу. Як і той, що приїжджав на бричці.
— Ви звідки?
— З Полтавщини.
— Вас, здається, Любою звати?
— Так.
— Напевно, вам не треба казати, що про мій візит не варто нікому…
Не доказав, змахнув рукою. Скривився. Може, теж поранений? Тоді чому не сказав?
— Вам болить? — раптом спитала Люба-Даза.
— Ні, дурниці. Рана вже затяглася.
— Я б могла подивитися…
— Не треба.
І вперше скупо-скупо усміхнувся. Наче дістав промінчик тої посмішки десь глибоко з-за пазухи.
— Що ж, бувайте. Не проводжайте. Коли я вийду, погасіть відразу світло.
Даза так і зробила. Навіть не защипнула вхідні двері на защіпку. Чого їй тепер боятися? Більше не прийде ніхто.
Уже в ліжку відчула дрібне дрижання. Цікаво, котра година? Але настінний годинник у більшій кімнаті, не вставатиме.
Міркувала, що робити. Якось викрутитеся, сказав той чоловік.
Уранці вона мусить донести. Повинна. Як радянська медсестра. Комсомолка — прийняли у ремісничому.
«Що ж робити?» — подумала.
Якби поруч була Валерка, тепер Тамара, вона знала б, що діяти…
«Я миша у мишоловці, — подумала. — Але сиру не чіпатиму. Може, пощастить вибратися?»
Покликала сон. А що він, той снисько волохатий, не йшов до її хати, сказала уголос:
— Дядьку Сон, приляжте біля мене.
І дрібно засміялася. Дрібно-дрібненько. Навіть посунулася на своєму залізному ліжку до стіни.
Тихо-тихо, мов боялася, що хтось почує, мовила-прошептала:
— Я вже інша Даза. А Любу ми проженемо.
Ніч підіймала ліжко і всю оселю на невидимі руки. Несла й колихала. Даза відчула, що ніч холодна, що її треба зігріти — ніч, а не Дазу. Що світ весь холодний і невідомо, чи прийде ранок. Але навіщо їй ранок, тепер Даза його боялася, більше, ніж цієї ночі.
11
Олеся повернулася додому теж
