Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Запорожець Іван Савчишин, Тетерин вивідувач, говорив своєму гетьманові восьмого дня по нічному бойовищу: «А з того побоїська, пане гетьмане, жодного бранця не маємо, бо калмики, випросивши в Сірка живих ординців, нещадно їх побили. Ото хіба який пересидів у плавнях чи болотах, та й тільки!» Писав і Тетеря крулеві про цю подію: «Тепер Сіркові калмики-ойроти стали в поміч, то ординці бояться і з кочів'їв виходити, а не те що людоловити, бо ж ті не знають помилувань, вбивають всіх до ноги. Той удатний Сірко вбиває тепер татарами татар, аніскільки не жертвуючи козаками».

Сірко, поранений і в цьому бою, не подав вигляду ні в бойовищі, ні після нього. Досить значна кровотеча від порубки плеча привела до слабості, і лише завдяки джурі Архипові Раві він добрався верхи в свій бурдюг. Послані з січища в степові залоги Турлюнові розвідці перехопили королівських і Тетериних посланців з листами до хана, в яких ті просили помочі, «бо ті алаї твої на голову розбиті», а вслід Сацько Туровець сам прийняв ханового посланця в Січі із листом: «Хочу із вами, козаками, вчинити мир навічний. Пишу про це вже втретє, та два мої листи Сірко приховав і не відповів мені, чим порушив святі людські звичаї і стосунки сусідські»,— писав Мухаммед-Гірей, сподіваючись тією бреханиною оганьбити «гетьмана над гетьманами», як величав Сірка Собеський.

«Нічого ти не писав, шубравцю, і ніякого миру, та ще й вічного, ти не багнеш,— думав Сірко, коли Рава прочитав йому листа,— і не Сірко побиває татар татарами, а цар і їх — ними, і нас — нами, і ногаїв — ногаями, а все через ляхів, а тепер ще, по розгромі венецького дожа, гріє на нас зазіхи й Туреччина. Лихо, та й годі, нам, Боже наш!» — аж стогнав він, не знати від чого більше: від рани в плечі а чи від рани в серці. Дивувало одне: світ знав про поразку дожа, про Сицилію, Сардинію, Неаполь, Португалію і спротиви їй, але не відав, як день у день вмирали під боярськими острогами у смертельних змаганнях рештки народів, загарбаних царатом. Адже Фролова вежа постійно була повна «ворами», «єретиками», «скоморохами», «юродивими», тепер уже й козаками, і більшість із них четвертувалася, колесувалася або правторилася аж у Яїцькі остроги з дітьми й родичами. Починалося справжнє переселення народів!..

Сірко згадав свою розмову з послом хана, який пояснював ординські походи в Україну тим, що козаки злучаються із царем-тираном, як лиш вони відсахнуться від нього, так і Орда стане жити із Урусією в мирі й спокої. Отож присилка в Запороги Косаґова, але вже із слобожанами, яким козаки, як родакам, не будуть противитися, була ознакою чергової підступності, а заява Косаґова про спільний захист Запорогів провокувала ординців на напади і ясири.

«Ти йому плюй в душу, а він своєї пряде»,— подумав Сірко про царя, але Косагову сказав, що перебування його потуги в полі має вирішувати кошовий Сацько та кошова старшина в Зозулиному Яру, бо він підлеглий їм.

Присутність стрільців на досі доступній лише дочірнім донцям матері-Січі була завадливою, бо порушувала запорозькі звичаї, січовики не бажали мати обік себе у Великому Лузі чи в полі будь-яких чужих військ. Проте й виганяти їх, як тимчасових спільників проти ногаїв і орди, Сірко не наважувався, бо те протиставляло його гетьманові Брюховецькому, цареві і навіть Туровцеві, а відтак вело до міжусобиць, на які і розрахована була додаткова присилка Косаґова.

Гетьман Тетеря, він же «вор Моржковський» для царя і бояр, у спаї з ляхами та ханом був особою тимчасовою, проти нього можна було воювати лазутчиками, турусами-чутками, заколотами, пожежами, дейнечими ворохобствами, казаннями із вівтарів не слабше, аніж стрільцями, які також ворохобилися по мідному бунті. Сірко для царя був значно важливішим, як і всі Запороги, бо, не єднаючись із ханом і ляхами, вів себе незалежно і по відношенню до царату. А чи ж допустимі єдиновірці, не підлеглі єдиному патріархові і первопрестольному Божою милістю цареві? Таке і в припущеннях було єрессю!..

Події в Україні і поза нею не давали змоги зосередитися. Зразу по вересневому новоріччі розвідці сповістили Сірка, що орда, перейшовши у Ржищеві і Стайках Дніпро, знову пішла на Переяслав, але там на неї засів Брюховецький і змусив частину її відступити, а решту, що подалась на Потоки і Кременчук, не пустив до переправи, спаливши пороми та арештувавши на них однозмовців-тетерівців з родинами для відпровадження непокірних через Фролову вежу чи на той світ, чи до Сибіру.

Невтомні розвідники Турлюн та Стягайло привезли своєму отаманові мельдунок про те, що гетьман Брюховецький підписав у Батурині із царськими посланцями — Дементієм Башмаковим та Євстахієм Фроловим домову, в якій було оговорено, що на утримок воєвод в Україні буде жалувано з гетьманової скарбниці кожному млин на два колеса, полковникам — п'ятдесят осьмух житнього борошна, ротмістрам та рівним їм за рангом — двадцять п'ять, поручникам, осавулам, сотникам — по двадцять, а рейтарам, драгунам, стрільцям — по чотири.

Були в тій домові й інші пункти, які ставили московитів-старшин в Україні у привілейоване становище. Та найвразливішим для січовиків у тих потрактовках виявилося те, що Брюховецький зобов'язувався «повиловлювати усіх збіглих московитів-ворів», повернувши їх боярам та воєводам, «переписати всіх міщан, посполитих, козаків і торгових людішек», і «заборонити продаж хліба й іншого провіанту правобережцям, запорогам і аґарянам».

Зрозуміло, що пункти про правобережців, запорогів та ординців-аґарян, які фактично ставили «усе правобережне поспольство разом з третьою республікою», як писали польські хроністи, в один ряд із людоловами, були образливими і для міщан, і для волосних поселян, і для всіх запорозьких козаків та волостей у Запорогах, тісно спаяних родинними, побратимськими, цеховими, торговими та іншими міцними сув'язями. Саме вони, оті пункти, відіграли вирішальну роль у кінцевому падінні і без того невеликого престижу Брюховецького як московського ставленика, уже не кажучи про самих бояр та