Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Тоді ото круль зі всіма своїми воєводами над рейтарами і жолнежами та гетьман зі своїми козацькими потугами могли б іти разом з ордою і до самої Москви, коли б відали, що «ближні бояри» — князі Куракін та Кудиневич-Черкаський — стояли незрушно за Дебрянськом, не бажаючи допомагати ні один одному, ні тим паче ставленику Брюховецького — Ромодановському, нижчому за них станом та родом. Ян-Казимир випадково, під впливом Собеського, розділив своє військо навпіл, направивши одну половину на Суджу, Псьол та Обоянь, а другу — на Свану й Фатіж.

Зорієнтувавшись, врешті, в путі, круль, Тетеря та хан вже бачили себе повними господарями в Україні, але ординці, нагарбавши до неосилу майна, худоби, коней і ясирників та ще потаємно отримавши щедрий ясак-гарач від царських воєвод, зненацька відкололися від круля й гетьмана і спішно направилися додому.

Не поталанило крулеві тоді ще й тому, що козацький загін Брюховецького на свій страх і ризик пробрався крулевим потугам у хвіст і неждано-негадано захопив у сутичці королівську казну-скарб, якою той мав розплатитися за похід із найманими драбантами і жовнірами...

Зате поталанило в тій веремії ханові, бо він повернувся додому Самарською сакмою не помічений січовиками, чого Сірко, дізнавшись запізно, ні собі, ні кошовому Іванові Щербині не міг простити. І недарма Сірко підозрював ханів підкуп. Прибічники Брюховецького на чолі із Сацьком Туровцем справді на тимчас зняли бекети на Самарській сакмі, пропустивши ясир у Ханство.

Десь за тиждень Сірко зумів зібрати з охочекомонців численний загін і разом із Григором Косаґовим спішно пішов сушею під Перекоп, але вже на Кут, бо дізнався від втікача, що ясирники ще сидять у сириці по ямах, чекаючи продажу...

Розвідавши зусебіч Карач-беїв Кут, козаки скористалися темною ніччю і шаленим нападом звільнили спершу сотню ясирників у околі, а під ранок напали й на Кут. Окремі ясирники стали провідниками, бо знали всі ходи-виходи і місця, де були осиричені в сирих ямах їхні родичі та знайомі.

Перший напад особливого успіху не приніс. Вночі Сірко, відбивши за день з десяток Карач-беєвих наскоків, запалив багаття з кураю й перекотиполя в долині, виставив чуперадла-опудала між ними й навкіл, а сам поспіхом відійшов із загоном до річки Каланчак, сподіваючись, що Карач-бей, підсилившись за ніч сейменами, нападе вдосвіта на козаків, а відтак його можна буде відрізати від Кута і розбити.

Диву давалися ойроти, донці та стрільці і вчорашні ясирники, як Сірко міг передбачити дії Карач-бея. Було в тому щось гемонське, нечисте й забобонне для них і для самого ординського аги, який раптом зрозумів, що, поки він нападав на порожній бивак, Турлюнів загін звільнив у самому Куті решту ясирників, озброїв їх захопленою там зброєю і став на поворотному путі бея лавою вужаків, що стріляла із-за прив'язаних сирицею правовірних бранців.

Пастка посіяла паніку в татарському булукові і призвела до того, що Сірко всебічними нападами змусив його тікати в степ, де сам Карач-бей був настигнутий Сірком та в двобої стятий, а його булук знищений рештою козаків — супровідців отамана.

Взятий у полон літній ага сказав Сіркові, що «хан, слава Аллахові, у поміч ляхам і Тетері тепер не піде, бо має досить статків і не хоче наражатися на лабети шайтана Сірка, а має намір замиритися з Січчю і навіть із самим царем, який двічі дав йому за те великий гарач».

Відрядив Сірко вчорашніх ясирників-опришків на чолі із ватагом Мироном Дитинкою добре оконених та озброєних у рідні Татри, навіть при дарабах-батовах із припасами та майном. Отамани пригадали при прощанні Івана Підкову, Костку Наперського і врешті Тимоша Хмеля та його дружину пані Розанду в Сучаві, якій Сірко через Дитинку, добре знаного їй, поклонився від усіх Запорогів і подякував за благодійства для українського люду.

В Січі втомлений до змори Сірко не міг спочити, бо дізнався, що, відступаючи із-під Новгорода-Сіверського від нападів Брюховецького та слобідських козаків Ромодановського, переданих під оруду гетьманові, король знову дощенту нищить і палить на своєму шляху міста й села, і «лишаються вони печищами і згарищами, а поспольство рятується втечами і розтічами». Не ліпша новина дійшла до Січі і з Москви: Посольський приказ теперь переіменовано в Малорусійсько-Донський, а це, за словами кошового, «нагле присвоєння нас і донців, як підданих Божою милістю царя».

— Приходили до тебе аж із Летичева, як до знаного, скаржники,— повідомив наостанку Щербина,— Максим Уласович, Іван Глущенко, Андрій Гавриленко та Василь Хаманенко. Всі буцім із твоєї колишньої Летичівської сотні. А скаржились вони на місцевого ксьондза Ієроніма Циклинського, який «нагло відібрав у них кілька возів сухого вапна, везеного до церкви по домові із православним отцем Марком», ще й побивши їх києм, а перед нашестям яничарів, яких ти погромив уліті під Перекопом, вони ніби сховалися у Кантемнрові, а він в тогочассі «ґвалтовно забрав ще п'ятдесят возів їхнього вапна, а в Максима Уласовича викрав ще й бут-камінь та багато цегли, виготовленої ним на замову і сплаченої коштом братства, перевізши все до свого католицького кляштора».

— Я послав по скарзі, не ждучи тебе, перевдягнутих козаків, і вони на місці вчинили секвестр та скарали ксьондза на смерть, повернувши разом із летичівським війтом та радцями скаржникам награбоване, то, думаю, ти не будеш у противі? — питався він.

— Знаю і їх, і ксьондза, та отця Марка. Ксьондза Ієроніма давно треба було осудити, та не мав на нього часу,— був задоволений Сірко, що вчинено по покону.